— А ти чого кричиш? Кнопка така, а кричить! Тепер сам бачу — хіба узяли б в армію такого задираку!..
Хлоп’ята нашорошились, мов півні, стали один проти одного: Віктор— низенький, опецькуватий; Тимко — стрункий, жилавий.
Одначе Тимко зразу охолонув. Що йому не сподобалося в цьому запальному хлопчикові?.. Кумедний який! Хоч і менший за Тимка, але подружити, мабуть, з таким можна...
— Чого ти присікався до мене? — запитав Віктор, сердито блимаючи оченятами і стискуючи в кишенях кулаки.— Хто тебе займає? І хто ти такий тут?
Тимко усміхнувся:
— Хто я такий? М^не тут знають. А ти от хто такий?
— Я партизан! — гордо заявив Віктор.
— Щось не чував я про тебе,— невпевнено промовив Тимко. Він справді не сподівався, щоб у партизанському таборі був хтось із хлоп’ят. Кому, кому, а йому, Тимкові, вже про це сказала б Софійка!
— Не чув, то почуєш,— хизувався Віктор.— Мені ось дядя Льоня маузер обіцяв дати. Я фашистів битиму. Я їх, гадів...
Тимко зів'яв. То шо ж це виходить? Льонька дає цьому хлопчакові маузер, дружбу з ним завів, а про них з Мишком і забув.
А Віктор тимчасом хвалився:
— Бачиш мою шинель? А галіфе? Це все мені дядя Льоня. Ми з ним ого які друзі! І ешелони на залізницях висаджувати будемо разом. Ми вже один як стукнули!..
Тимко забув про свою образу. Тільки на серці було гірко: «Як цетак? Тут ще менші були в загоні, а нам тоді відмовили». Він сказав запально:
— І ми з Мишком теж висаджували машини!..
— Тільки не бреши. Не люблю, коли брешуть. Ти піонер?
— Ну, піонер,— відповів Тимко.
— Не гаразд, коли піонери неправду говорять. Нам в загін треба людей чесних. А брехунів не приймаємо.
Тимко розгубився, почервонів. «Значить, це старий тут жук, коли знає все».
Віктор зневажливо дивився на розгубленого Тимка, говорив повчально:
— Думаєш, брехати добре? Чекай, ось комісар з тобою поговорить. Ще не встиг в загін потрапити, а висе про машини...
— А думаєш, Мишко сам би все зміг? йому і Альоша і я...
— Який Мишко?
— Та ж наш, партизан! Він разом зі мною в загін вступив. І Василь Іванович...
— Та що ти верзеш? Ніякого Мишка я не знаю. Вже ось скільки в загоні і ніде не зустрічав. Тебе ось першого, розтяпу, бачу.
— То ми ж тільки вночі прийшли.
— От бач! — з торжеством заявив Віктор.— А я уже п’ятий день в партизанах.
— П’ятий день, кажеш? А раніш де був?
-— Я київський. У мене батько...— Віктор своєчасно схаменувся, почервонів і упалим голосом закінчив: — ...воює, а маму німці забрали. Тоді я...
Тимко тільки зневажливо свиснув:
— Теж мені... А ще хвастає, туману в очі напускає. П’ять днів. Партизан... Маузер йому дадуть. Хвалько ти, он хто! Ще почекай, поки дадуть!
— Швидше, ніж тобі!
— Побачимо! Ми в партизанах з першого дня. Нас сам Іван Павлович записав! Він, думаєш, тільки командир? Еге, він ще й секретар підпільного райкому партії!..
Віктор не знав, вірити чи не вірити. Може, цей хлопчик висаджував у повітря машини і вступив у загін ще з перших днів? А коли бреше?..
А Тимко насміхався:
— Що ж ти робитимеш з маузером? Ти й п’яти кілометрів не пройдеш, у снігу загрузнеш. А шинель і галіфе, мабуть, виплакав...
Віктора це образило до глибини душі:
— Хто виплакав? У снігу загрузну? Та знаєш ти, як я швидко бігаю? Я навіть вмивався снігом!..
— Загруз у снігу та й копав носом!
— Ти мені дивись, бо як дам тобі!..
— Ти? Не доріс ще. Миршавий дуже.
Віктор рішуче приступив до Тимка:
— Чого ти заїдаєшся? Боюсь тебе дуже! Давай боротися — на лопатки покладу.
Тимко тільки тепер бачив, що Віктор менший від нього на два-три роки. Але його розсмішила хлопцева войовничість. Схотілось погратись з ним, подратувати. І він охоче згодився:
— Ну, давай. Думаєш, злякався? Дивись тільки, щоб знову снігом не вмився!
За хвилину нові знайомі, щільно притиснувшись один до одного,
клубком качались по снігу.
З барака вийшло кілька партизанів, а з ними і секретар комсомольської організації Любов Іванівна Іванчук. Вона перша побачила, як поблизу серед беріз щось метлялось: то виринала сіра засніжена шинелька, то вилинялий жовтий кожух. Спочатку не могла зрозуміти, шо то таке. Та зненацька борсання припинилось. Шинелька зникла під кожухом...
— Будеш ще боротись? Кажи, будеш? — допитувався Тимко.
— Пусти, пусти, кажу! — кричав обсипаний снігом Віктор.
Тимко схопився на ноги. За ним підвівся й Віктор. Любов Іванівна
розсміялась:
— Молоді партизани знайомляться!
Віктор почав обтрушувати з шинелі сніг і помітив, що на ній неви- стачає одного гудзика.
— Що ж ти наробив? Ти ж мені золотого гудзика обірвав! — заголосив він.
Як розлючена кішка, він кинувся до Тимка і схопив за комір кожуха.
— Ану годі, вояки! — суворо прикрикнула Любов Іванівна.— Чого
скубетесь ви, півні?
Хлопці перелякано озирнулись. Засоромлений Тимко підійшов до вчительки:
— Та я нічого... Добрий день, Любов Іванівно! А він каже: «Давай боротись». А я кажу: «Все одно поборю». А він поліз...
— Так відривати ж гудзики не було умови! Не було ж? Я кажу: «Давай чесно поборемось». А він — гудзика...
— Жалієш гудзиків — не лізь боротись. Не я ж перший?
Золотого гудзика вони швидко знайшли. Похнюплені хлопці стояли