перед учителькою, а та їх відчитувала:
— Щоб більше мені не було цього. Жити треба мирно. Поважати один одного, любити...
«Біс його підніс,— думав з досадою Тимко.— Неприємність така. Думав хіба так зустрітись з Любов’ю Іванівною! А воно, бачиш, як?»
— Ви ж партизани,— розпікала Любов Іванівна.— Як же ви проти фашистів воюватимете, коли у вас злагоди між собою нема?
Хлопці винувато поглядали на вчительку.
— Помиріться, будьте друзями. Це, Тимку, новий партизан Віктор, а це — наш давній, заслужений партизан Тимко.
Хлоп’ята глянули один на одного спідлоба, потисли руки і радісно
посміхнулись.
До гурту підійшов Льонька Устюжанін і Мишко.
— А я в підривники йду! — весело повідомив Мишко.
Віктор одразу забув і золотого гудзика і випадкову сутичку. Він з захопленням дивився на своїх нових друзів.
ЗНОВУ НА ДОПИТІ
Василько здригнувся і зблід, коли його знову покликали на допит. Довгий час його не турбували, перевели в камеру, де сиділо чоловіка з п'ятнадцятеро заарештованих. За цей час трохи загоїлися виразки на тілі, спина стала чорна, вкрилась суцільним струпом. Вона дуже свербіла. Василькові говорили, що це гояться рани.
...Серед в’язнів Василько став урівноваженішим, зміцнів духом. Особливо здружився він з Калачовим, якого всі звали просто Калачем.
Ще в перші дні війни Федір Калачов був поранений на прикордонній заставі, його переховували селяни. Видужавши, він хотів перейти лінію фронту, та його схопила поліція і припровадила в місто.
Калачова жорстоко били. Все його тіло перетворилось на рану, але ніхто не чув від нього ніяких скарг. Майже весь день він безперервно ходив з кінця в кінець камери. З того, як поглядав він на грати, як спалахували його сумовиті очі, Василько догадувався, шо задумала ця людина. Адже Федір готується до втечі, то чому ж не зможе утекти й він?
Надія знову здобути волю підбадьорила Василька. Він ожив. Його серце боляче стискалось, ночами снилось, шо він утікає з тюрми. Ось Василько вибравсь на дах, звідти — на високу стіну. Плигати з такої висоти страшно, аж голова йде обертом. А за стіною — поле Колоситься стигле жито, а серед жита в’ється ледве помітна стежка. Вона веде ген- ген за обрій, туди, де синіє в сонячній позолоті Соколиний бір Василькові хочеться злетіти птахом, швидше дістатись туди. Не роздумуючи, плигає з стіни... і прокидається.
Вже до ранку не може заснути Василько, лежить з розплющеними очима і думає. Тисячі варіантів втечі виникають в його уяві. Всі вони привабливі і, на перший погляд, можливі. Та, продумавши кожний з них до кінця, Василько зітхає. Ні, так не втекти йому звідси! Але втекти треба. Перед очима стоїть образ Павки Корчагіна. Це його улюблений герой. Василько завжди брав його життя собі за приклад. Павка врятував комуніста Жухрая. А хіба не зробив би цього Василько? Про це він думає й тепер. А Калачов напевне комуніст. І він з ним дружитиме. Вони обов’язково втечуть разом — Калачов і Василько,— а з таким товаришем йому нічого не страшно.
Поступово здружився Василько з Калачовим. Усі в камері любили хлопця, а Калачов став йому за батька.
На всіх допитах Василько мовчав. Заговорив він лише в камррі, бо не міг довше мовчати. Він радий був, шо чує людську мову. Тепер Василько зрозумів, що значить у тяжку хвилину живе слово товариша. Почуття упевненості і надії, властиве Калачову, передавалось і Василькові. Коли він дещо розповів про себе Калачову, той співчутливо глянув на хлопця:
— Даремно мовчав, треба було відмовлятись.
Ідучи тепер на новий допит, Василько, згадавши попередні катування, тремтів усім тілом, але вирішив мовчати й далі.
Переступивши поріг, він оглянув тих, хто мав його допитувати. Один з них був знайомий Васильку, червонощокий круглий німець, схожий на Отто, другого хлопець бачив вперше.
Це був, мабуть, великий чин, бо той, схожий на Отто, раніше сидів сам за столом, розвалившись, а тепер стояв на витяжку.
Василько розглядав незнайомого німця. Він був зовсім сивий, рідке довге волосся, старанно зачесане, погано прикривало велику жовту лисину. У нього був рівний з горбинкою ніс; рудуваті брови нависли над пронизливими сірими очима. На вузьких грудях блищали хрести.
Фашист довго дивився на Василька. В тому погляді було шось гадюче, гіпнотизуюче. Він ніби говорив очима: «Бачу тебе, хлопче, наскрізь, даремно ти мовчиш». Василько примусив себе відвести очі від того погляду і похолов від думки, шо, можливо, цей гітлерівець усе знає.
Сивий заговорив глухо, добираючи потрібні слова. Російську мову він знав непогано.
— Так, так, хлопче. Ну, покажи язика!
Василько почервонів.
— Даремно ти дурника вдаєш з себе. Чи, може, ти з переляку?
Гітлерівець відкинувся на спинку стільця. Очі в нього сміялись.
Василька охопила лють.
— Нічого я не боюсь!—твердо і голосно сказав він.
Фашист, схожий на Отто, здивовано вирячив очі, побожно глянув на старшого.
— Так, так. Бачу — ти хоробрий хлопець,— задоволено констатував той.
Василько вже жалів, шо проговорився. Але робити було нічого.
— Хто ти є? — запитав німець.