— Я жив тут, у місті. Будинок наш розбило бомбою. Маму вбило. І я ходив у села хліба просити.
Гітлерівець уважно слухав, курячи сигару.
— Де ти взяв шрифт, батареї?
— Які батареї? — «щиро» здивувався Василько.
— О, ти не знаєш, які батареї? Чудово, чудово... А ті самі, що були в тебе в торбині.
— Я не знаю ніяких батарей. Торбину я знайшов.
— Де ти ЇЇ знайшов?
— Коли була облава, одна жінка утікала від поліцаїв і кинула. Я підібрав, а там був хліб і ше шось. Не додивився, бо саме почалася завірюха.
— Хто тобі дав цю торбину? — знову запитав гітлерівець, ніби не почув, про що йому розповідав Василь.
— Кажу ж, знайшов.
— Тебе мало били!
Василько мовчав.
— Чому ти мовчав раніше?
— Бо били. А коли б’ють — я мовчу.
— Ось як! А кого ти знаєш в місті?
— Нікого не знаю.
— А в селі?
— Теж нікого.
— Де жив?
— Де доведеться. Хто ж мене візьме?
Гітлерівець заглибився в якісь папери. Він, здавалось, зовсім забув про Василька. Потім заговорив з другим фашистом. Той ще більше виструнчився.
— Цього недосить, полковнику,— зрозумів його мову Василько.— Від таких нічого не дізнаєшся. Давайте іншого.
І більше не глянув на Василька.
— З цим як накажете? — запитав полковник.
Сивий махнув рукою. У Василька похололо серце: він зрозумів той жест.
— Розстріляти? — перепитав полковник.
— Так, так!
Уже коли Василько виходив з кімнати, почув гнівне:
— Таких мало стріляти. Освєнцім!
# * *
Василько не помилився. Гітлерівець, який його допитував, справді був генералом з великим досвідом розвідника. Звали його Вільгельм- Фрідріх-Отто фон-Фрейліх.
Фон-Фрейліх одержав завдання ліквідувати партизанський рух в області, де разом з іншими загонами діяв і партизанський загін Сидоренка.
З приїздом фон-Фрейліха в місті все пішло шкереберть. Кілька днів генерал особисто знайомився із справами. Побував у тюрмі, в таборах. І хоч бачив тут багато непорядків, але, як завжди, був спокійний і задоволений собою. Коли він дивився на голодних, замучених людей, біля його запалих сірих очей збиралися в густу сітку неглибокі зморшки, а губи кривила задоволена посмішка.
Згодом пішли прийоми, наради. Фон-Фрейліхові доповідали те, що було відомо про партизанів, про підпілля. Він був незадоволений, брутально вичитував найвищим чинам у місті, які тремтіли від страху.
— Такими методами не розкрити підпілля,— самовпевнено говорив він.— У вас тільки голі факти. За вашими даними, проти нас діють десятки тисяч, весь народ. Звідки вам це відомо? Фюрер доручив мені важливу справу — покінчити з партизанами в нашому тилу. Наказ фюрера для мене — закон. Я це здійсню. Партизанський рух буде ліквідований! Я наказую: по-перше, негайно розкрити, розшифрувати підпілля, знайти ті нитки, що єднають його з лісами. Для цього — провести точний облік всього населення, найпідозріліших заарештувати або взяти під особливий нагляд. По-друге, треба негайно створити спеціальний штат розвідників, всілякими засобами добитись, щоб вони проникли в підпілля і в партизанські загони...
Фон-Фрейліха слухали уважно. Тепер з партизанами, з підпільниками буде покінчено; не снитимуться загарбникам більше кошмарні сни, не страшно буде ходити по завойованій землі...
А фон-Фрейліх вимагав далі:
— ...Треба заслати в ліси добре підготовлену і надійну агентуру. Необхідно блокувати партизанські райони, відрізати їх від населення! В кожному селі повинен бути наш гарнізон.
■ У присутніх помітно сутулились плечі, пробігали по спині мурашки: це ж доведеться кидати місто, розвідувати боєм, блокувати партизанів.
— ...Треба створити свої загони,— повчав далі фон-Фрейліх,— з надійних поліцаїв, перевірених друзів райху. Ми повинні викликати в населення ненависть до партизанів...
На закінчення фон-Фрейліх поставив вимогу висилати заарештованих в концтабори.
— Тубільців треба знищувати і з найбільшим зиском. Ми повинні залишити лише покірних, безмовних.
І тому, допитуючи заарештованих, він цідив крізь зуби своє улюблене слово: «Освєнцім».
Н1К Т 0 Р Н Е З А Д 0 ВОЛЕ Н ІГ ІІ
Мишко оселився у підривників. В нього на рахунку було вже три автомашини, кілька забитих фашистів. Вся група Устюжаніна вважала його досвідченим партизаном.
Мишко ще більше підріс, зміцнів. Це вже був не хлопчик, а юнак, ще не сформований, незграбний, але він уже по-дорослому дивився на світ. По табору ходив статечно, але так і здавалося, що от-от він скине з себе напускну поважність і білкою замиготить серед дерев.
Сьогодні він разом з іншими старанно готувався в дорогу. Льонька Устюжанін одержав від Івана Павловича важливе завдання. На довгий час ішла група в один із степових районів, щоб паралізувати там рух на залізничній магістралі.
Коли Льонька повідомив про це мінерів, у Мишка завмерло серце: візьмуть його чи ні? Все одно — хай скажуть, що не візьмуть — Мишко піде до самого Івана Павловича, і той уже не відмовить. Хіба ж ніхто не зрозуміє, що Мишко підривник?
Але його переживання і хвилювання були даремні: Льонька урочисто заявив, що піде вся група.