Для Тимка знайшлася інша робота. З самого ранку він сидів у штабній землянці. Великими очима спостерігав за всім, що тут робилося, побоюючись, шо його можуть попросити звідси. Найбільше цікавила його штабна друкарська машинка. Дуже хотілось роздивитись її ближче і спробувати щось надрукувати. Хіба він так би не зумів, як цей бородатий дядько, якого звали начальником штабу? Дивиться, дивиться на круглі клапанці з літерами, а потім, немов ворона сизим дзьобом, клац
і бо
своїм пальцем. Але Тямко спостерігав тільки здаля. Дуже вже суворим здавався йому цей начальник штабу.
Коли в штабі був сам Іван Павлович, Тимко почував себе вільніше. Як не кажи, а вони давні друзі! Lie він приймав Івана Павловича в своїй землянці в Соколиному бору, і командир не забув цього, бо завжди по-дружньому звертався до хлопця. Тимко не зводив закоханих очей з Івана Павловича. Такі колись були у нього взаємовідносини з батьком. Батько шось робить, а Тимко крутиться поблизу. Треба що батькові, він гукає на Тимка, а той вже тут як тут. Відразу ж кидається виконувати батькове доручення...
— Викличте Устюжаніна! — наказав якось командир.
Поки підвівся ординарець командира, Тимко вже попередив його:
— Єсть, товаришу командир, викликати Устюжаніна! — І прожогом вилетів з землянки.
Ковзаючись на втоптаній, твердій, як лід, стежці, спотикаючись у вибоїнах і врізаючись у сніг на поворотах, він мчав до підривників. Згодом, засапаний і розчервонілий, влітав знову в штаб і рапортував:
— Товаришу командир, ваше завдання виконано! Льонька зараз буде тут.
Так непомітно він став зв’язківцем командира. Вже пізніше Іван Павлович звертався просто до нього:
— Тимку, поклич мені командира другої роти товариша Бідулю.
— Єсть, товаришу командир! — браво козиряв Тимко, пригадуючи, шо Бідуля — це той самий партизан у високій баранячій шапці. Уже по дорозі запитував зустрічних:
— Де друга рота?
— А ось стежкою наліво.
— Командира Бідулю не бачили?
— Пішов, здається, на кухню.
— Та ні, не на кухню, а на кінний двір..;
Вітром мчав Тимко на кухню, потім на кінний двір і, наштовхнувшись десь на Бідулю, козиряв:
— Товаришу командир роти, вас викликає командир загону!
— Хі, ти який спритний,— повертався до своїх супутників Бідуля.— Самого від землі не видно, а диви, як козиряє. Що з нього буде, як воно виросте?
Добра посмішка лягла на його товсті губи, а очі зовсім сховались в набряклих повіках.
А Тимко вже риссю мчав назад до командира загону...
Якось надвечір Іван Павлович пішов у другий батальйон, розташований від штабу за півкілометра. Туди вела неширока стежка, звиваючись між стовбурами жовто-бурих сосен, ховаючись під розлогим гіллям дерев, вкритих пухким шаром сліпучобілого снігу.
З командиром був Тимко. Гордий і щасливий, він ішов попереду, йому дуже хотілось, щоб Мишко, і цей... Віктор, і вся дітвора бачили його зараз. Скільки в загоні партизанів, а тільки з ним
пішов Іван Павлович, бо впевнений в Тимкові. Що то значить стара дружба!
— Не нудьгуєш у нас, Тимку? — запитав командир.
— А чого ж нудьгувати? — здивувався Тимко.
— Не страшно в лісі?
— Ге, чого б мені було страшно? Я по Соколиному вночі сам ходив. А тут стільки партизанів — не підуть сюди фашисти.
— Всяк буває. Поживеш — узнаєш,— зауважив Іван Павлович.— А зв’язківцем тобі подобається?
— Я ше в колгоспі двічі вартував.— І, подумавши, Тимко додав: — Дуже мене хвалив голова наш. Каже, ти, Тимку, немов Ахіллєс.
— А ти знаєш, шо то за Ахіллєс?
— Василь Іванович говорив, ніби то людина така була в Греції. По сорок кілометрів за годину пробігав. А воно, мабуть, той А.хіллес був конем, бо ж людина сорок не пробіжить.
— Потримай трохи,— зупинився, задихаючись від сміху, Іван Павлович і передав Тимкові автомата.— Перекуримо.
Тимко, мов дитину, прийняв в руки зброю. Серце спинилося,' йому невистачало повітря. От що значить дружба! Нікому Іван Павлович не доручає зброї, а йому, Тимкові... Ех, та за такого командира померти можна!..
Іван Павлович скрутив цигарку, а Тимко, міцно стискуючи автомат у руках, сторожко поглядав на всі боки. Хай би зараз вискочили ось там з поляни фашисти, він почав би їх класти! Бився б доти, доки Іван Павлович не підняв би партизанів. От тільки треба навчитися, як воно з цього автомата стріляти... Хіба запитати у командира? Ні, незручно якось. Ще подумає про нього, що ні на шо не здатний. Краще, коли командир спочиватиме, розпитає про це все у Льоньки. Той розкаже й навчить.
йшов Тимко, немов у чарівному сні. Він був здатний на нечувані подвиги — це ж він охоронець командира! Помітивши, що Іван Павлович поглядає в сторони, подумав: «Невже командир вважає, що він, Тимко, може прогавити і не побачити ворога?» Йому стало дуже прикро. Думав змовчати, але незчувся, як випалив:
— Товаришу командир, ви не турбуйтесь...
Іван Павлович, який думав про щось своє і, мабуть, забув про хлопця, глянув на нього здивовано і перепитав:
— Що кажеш?
— Кажу — не турбуйтесь. Поки я з вами, можете нічого не боятись. Я за ваше життя відповідаю.
Іван Павлович не зміг стриматись і розсміявся.