Тимкові спочатку стало ніяково, а потім і він, заохочений командировим сміхом, почав і собі статечно реготати.
...За останні дні Віктор змінився. Він сидів насуплений або бродив по табору, понуро схиливши голову, ні на кого не дивлячись і ні з ким не розмовляючи.
Хлопчик почував себе скривдженим. «Малий? А Тимко великий? — думав він.— Що поборов мене тоді в снігу? Еге, поборов би, коли б не нова шинель! Став би я напружуватись, щоб нова шинель порвалась. І так гудзик відлетів. А коли б я всерйоз узявся, не так би легко було побороти. Хитрющий же цей Тимко, зразу до командира — і вже ад’ютантом. І як я до такого не додумався!..»
Віктор на мить уявив себе зв’язківцем командира — і тільки зітхнув.
«Та й Льонька добрий! Коли віз до табору, обіцяв, що і в підривники візьме, і пістолет дасть. А тепер говорить — завгоспом. А Мишка бере з собою на залізницю. Ну то вже не шкода, що Мишка. Той уже здоровий хлопець, і фашистів скільки вбив, і машини висаджував у повітря, а от Тимко?.. Хіба... піти до комісара, в нього стати ад’ютантом? Не візьме тільки... Сердиться, що набрехав я тоді...»
Віктор не помітив, як вийшов за табір і звернув із стежки. Сніг цієї зими випав глибокий. Він був пухкий і синюватий від тіней крислатих дерев. Вікторові подобалось брести снігом. Забувши про свою образу, він схопився руками за низько спушену гілляку і з силою трусонув її. Немов великі клаптики пушистої вати, посипав сніг, і на хвилину хлопець зник під ним, обсипаний з голови до ніг. Сніг насипався за комір, холодом пік обличчя і шию.
Вибивши об стовбур дерева шапку і обтрусившись, Віктор повернув назад.
«А може, піти до комісара! Він ніби й суворий, а насправді добрий. Розмовляє сердито, а очі сміються. Як тільки йому сказати? Хіба з Тим- ком порадитись?..»
Здалека почулись якісь звуки, вони долинули з-за табору, звідти, де була розташована господарська рота. Долетіло приглушене, але виразне «ура». Що ж це там — бій? Але чому кричать, а не стріляють?
Не вагаючись, Віктор побіг на голоси. Ще не добігши до господарської роти, Віктор зрозумів, у чому справа. То гралася в сніжки дітвора.
Дітей у таборі було чимало. Вони прибули сюди з батьками-партиза- нами. Спочатку сиділи тихо. Багатьох лякав ліс, його таємничий шепіт, дике нічне завивання; інші ніяк не могли забути того, шо ледве живі вирвались з фашистських лап. Та згодом забулись усі страхіття, діти звикли до лісу, ліс їм став близьким і рідним. Головне, тут не було німців. Діти були певні, що піти сюди вони побояться. І швидко перезнайомившись, дітвора почала шукати розваг. Спочатку грались тихо, боячись голосно навіть розмовляти, а сьогодні підняли справжню війну. Розділившись на дві групи, зійшлися в атаці, до хрипоти кричали «ура», закидаючи одне одного сніжками.
Віктор спинився, йому теж закортіло піти в наступ. Він показав би себе тут!
Та було багато причин, що стримували його від цього. По-перше, жаль було шинелі, по-друге, треба було думати, як знайти собі підхожу роботу, а по-третє,— і це було основним — не хотілось зв'язуватися з дітворою. їм що в голові — сніжки, ігри.,. Хіба вони по-справжньому
прийшли воювати сюди? Живуть біля матерів в господарській роті. Мамині синки! Хіба вони думають про зброю? їм би поїсти та дурнів поганяти. Ось тільки подружися з ними — зразу комендант переведе в господарську роту. І сидітимеш там, і зброї ніякої, і ворога жодного не вб’єш. Ні, не може він кинути ні в кого сніжкою, не може натерти нікому вуха снігом.
А бій саме був у розпалі. Одна група перемогла своїх противників і погнала їх просто на Віктора. Та він і тепер не встряв у бійку. Заклавши руки в кишені, він сердито крикнув:
— Чого розкричалися?
Дехто кинув гру. Засапані, збуджені хлоп’ята підходили до Віктора. Вони з повагою ставились до цього хлопчини з золотими гудзиками на шинелі. Гадаючи, що він прийшов з штабу, навіть перелякались.
— А що таке? — запитав Ваня Семенець.— Хіба не можна погратись?
— Галас такий зняли. А коли німець почує?
Побачивши, як усі розгубились і з якою пошаною зустріли його, Віктор почав розпікати хоробрих вояків:
— Знайшли чим займатись. Ось почекайте, комісар почує — зразу з партизанів проженуть. Ого, як за це може попасти!
Діти винувато дивились на сніг.
— А що ж тут робити? Я ось піонер, Митько — піонер, Сашко — піонер, а роботи нема...
У Віктора раптом з’явилась цікава думка.
— Усі піонери? — запитав він.
— Усі.
— Ось тільки Федько не піонер.
— І Мишко.
— А мене в цьому році прийняли б обов’язково...
Нічого їм не сказавши, Віктор круто повернув і пішов до штабу. Він поспішав, бо твердо вирішив поговорити з комісаром.
Розгублені хлоп’ята сумно дивились йому вслід.
— От так погрались! — сказав нарешті Ваня.— А ще піонери!
ПИТАННЯ ПРО СНІЖКИ
Комісар загону Михайло Платонович Горський цього ранку відчув себе краще. Уже не морозило й голова не боліла, тільки ще й досі відчувалась якась утома.
«Розніжився,— подумав він,— треба розминатись, виходити на свіже повітря».
— Де Журляк? — запитав Свиридова, вдягаючись.
— У другій роті політзаняття провадить.