Нічого не сказавши, комісар вийшов з штабної землянки. Свиридов був кинувся вслід за своїм начальником. Та Горський сказав, що йде прогулятись, подумати на самоті і наказав ад'ютантові залишатись у штабі.
Від гострого морозного повітря зашуміло в голові, Михайло Платонович навіть на хвилинку спинився, боячись впасти.
«Хай йому біс, як мене переколотило!» подумав він, та незабаром відчув себе бадьоріше: свіжий вітер наче вливав в нього нові сили.
Зовнішньо непоказний комісар був людиною енергійною, міцною, йому досі не доводилось серйозно хворіти, хоч і прожив уже мало не сорок років. До війни працював учителем, потім секретарем партбюро МГС. Навесні і восени, в сніги і морози роз’їжджав Горський по тракторних бригадах, не раз ночував під дощем, і хоч би що,— ніяка хвороба не чіплялась.
Комісар згадав причину своєї хвороби, посміхнувся, а поза шкірою пробіг холодок.
Одержавши негайний виклик, він з своїм попереднім ад’ютантом Миколою пішов за Десну, до одного вчителя, який був зв’язковим в загоні. Повертаючись назад, вони зустрілися з німцями і, переправляючись по кризі через річку, потрапили в ополонку. Михайлу Платоновичу пощастило вибратися, а Микола загинув...
«Дешево викрутився», подумав Горський. Легка посмішка скривила його бліді уста і відразу погасла, як тільки він згадав про Миколу. «Шкода хлопця, хороший був вояка!»
Комісар повільно йшов табором. Мороз був великий. В клубах густої пари нерухомо завмерли білі, мов виліплені з ваги, молоді сосни; довгі, вкриті інеєм віти беріз звисали додолу срібним серпантином Над лісом ледве просвічувався в морозному тумані маленький блідий диск сонця. Дув холодний вітер, крутив дрібним сніговим пилом.
Зустрічаючи комісара, партизани радісно вітали його. З кожним кроком він ступав твердіше, відчуваючи, як знову наливалося силою його тіло. Підійшовши до того місця, де стежки розходилися в різні сторони, він спинився. Куди піти? Згадавши, що Павло Сидорович, секретар партбюро загону, провадить в другій роті політзаняття, він попростував туди.
Але до другої роти він не дійшов. З-під засніжених дерев перед ним виринув Павло Сидорович, який повертався вже до штабу.
— А, Платонович! Вийшов у рейд? Здоров! Ну як себе почуваєш? Не рано ше?
— Почуваю себе не погано.
— Знаю, бо сам плавав у такій купелі.
— Провів політзаняття?
— Провів Розповідав про партизанів 18І2 року. Давидовим цікавились, його віршами А я, на жаль, не пам’ятаю жодного.
— Любу спитай, вона в літературних справах мастак...
Закуривши, повернули назад. По дорозі радились, які питання поставити на засіданні партбюро. Раптом вони припинили розмову й зупинились, прислухаючись. Звідкись збоку долітало голосне захоплене «ура».
— Воює дітвора,— посміхнувся комісар.
— Це Тимко їх, мабуть, воєнізує. Меткий хлопчина! Курей у старости з хліва витяг, а потім довго все непокоївся, чи не вважатиметься це крадіжкою Кумедний!
— Ні, Тимко — той від Івана Павловича ні на крок. Це, мабуть, цей, «генеральський синок». Видно, вогонь-хлопець.
При згадці про Віктора комісар відчув, як щось тепле, радісне підкотилось до серця. Згадав про нього, а перед очима стояв син.
— Галасують як. Це не діло,— сказав Павло Сидорович.
— А пішли до них — цікаво. Не можу я бути байдужим, Павле, до цих неспокійних молодих громадян. Так, здається, і погрався б з ними в сніжки!
Розгрібаючи ногами глибокий сніг, пригинаючись під важко звислим засніженим гіллям дерев, вони пішли на голоси. Сніг, зриваючись з сосен, вкривав їх плечі, пробивався за шию, набивався в густе хутро шапок і комірів. Звільнені від снігу сосни весело кивали їм услід своїми вітами.
Підійшовши до галявини, Михайло Платонович і Павло Сидорович спинились за деревами. В глибокому снігу енергійно згинались і розгинались кумедні постаті, курів сніг, літали сніжки, мелькали розчєрво- нілі щасливі обличчя. Михайло Платонович теж весело посміхався, і в очах його грали пустотливі зайчики. Журляк бачив, що комісарові й справді хотілось схопити сніжку і завертітися в цьому веселому гурті.
Ось одна група здолала другу. Переможені почали відступати, мало не наштовхнулись на комісара і парторга. У цей час звідкись долетіли слова: «Чого розкричались?»
Михайло Платонович з посмішкою глянув на Журляка:
— Чуєш, Віктор до порядку закликає. А я, грішним ділом, подумав, що він тут і є головним призвідником.
Вони прислухались до дальшої розмови.
— Молодець!—похвалив Віктора Павло Сидорович.— Справу розуміє.
Михайло Платонович став прислухатись до розмови дітей, які розгублено сперечались між собою після Вікторового відходу.
— Чуєш? Піонери... Пам’ятають, значить. А питання це обов’язково треба поставити, на бюро.
— Про сніжки? — посміхнувся Журляк.
— Не про сніжки, а про піонерський загін. Чуєш? Діти скаржаться, що у них немає піонерського загону, і вони не знають, що робити.
— Любі треба доручити піонерів — хай організує їх. Вона і учителька і секретар комсомольської організації.
Вони повертали назад прокладеною ними в снігу стежкою.
Комісар спинився між двома високими соснами.