— Отакий, як цей Віктор, у мене син. Шибеник справжній, а кмітливий. Грається і то так серйозно, по-діловому. А менших від себе завжди на путь істини наставляє. Не знаю тільки, як він тепер там...
Павло Сидорович ще ніколи не бачив таким замріяним і ніжним свого комісара. Він теж непомітно пройнявся його настроєм і згадав і собі про сина:
— Мій уже воює. Лейтенант.
До самого штабу вони йшли мовчки. Кожен поринув у власні думки і спогади.
У НОВІЙ РОЛІ
Схвильований і розчервонілий вийшов Лукан з кабінету фон-Фрей- ліха. Дістав з кишені чорного поліцейського мундира велику картату хустку, витер піт на лисині. Тремтячими руками дістав сигарету, запалив.
Він і тепер ніби чув слова фон-Фрейліха:
— Вас не забуде фюрер і командування. Знищення партизанів — наша спільна справа. Ваші заслуги нам відомі. Ми їх дуже високо цінимо. Закінчиться війна, і ви, пане Лемішка, будете достойно нагороджені. А зараз треба діяти і діяти!
Лукан завмирав, слухаючи той голос, розквітав і разом з тим тремтів. Він боявся спитати про головне: яка-то робота його чекає?
— Вам доведеться стати партизаном,— спокійно закінчив фон- Фрейліх.
Лукан мало розумів, що саме хотів сказати генерал. Удавати з себе «партизана»? Прийшов у ліс, а там його відразу впізнали... Холодний піт виступив у нього на лобі.
— Ви візьмете з собою чоловіка з двадцять поліцаїв, надійних людей. З вами буде шеф, пан Штирке.
Фон-Фрейліх кивнув головою в бік обер-лейтенанта, що був присутній при розмові. Обер-лейтенант мовчки вклонився.
У Лукана відлягло від серця.
— Не забувайте — за ваші старання матимете нагороду. Все інше вам скаже обер-лейтенант Штирке. Виїхати треба сьогодні ж.
Фон-Фрейліх схилився над паперами, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. Штирке і Лукан, козирнувши, пішли до дверей. Фон-Фрейліх наказав Штирке залишитися.
Тепер Лукан марширував по коридору, чекаючи на свого шефа. Той вийшов не скоро. Дружньо посміхаючись, він заговорив з Луканом російською мовою:
— Ітак, пане... то єсть товаришу командир, доведеться нам попрацювати з вами. Я у вас буду начальником штабу...— Він весело шкірив великі жовті зуби.— Голова цей фон-Фрейліх, о, голова! Це вам не полковник Блох...
Лукан і Штирке вийшли на вулицю. Вночі випав сніг, ще й тепер по вулиці гуляла віхола. Важкі шапки зеленавого снігу хилили до землі віти дерев, приплюснули мовчазні будинки. Ніхто не чистив тротуарів, і йти було важко. Рідкі прохожі брели протоптаними стежками.
— Доведеться нам, командире, поблукати по лісах та снігах. Надіюсь на ваш досвід і обізнаність...
— Нічого, все буде гаразд. Не вперше!
Вони зайшли до будинку поліції. Тут в окремій кімнаті копошилось чоловіка з двадцять людей. Лукан вирячив очі.Вдягнені вони були незвичайно. Дехто з присутніх уже встиг вирядитись в добрячі валянки, теплі штани і кожухи, а інші ще тільки натягали на себе товсті шерстяні сорочки. У декого на голові вже була тепла шапка-ушанка з червоною партизанською стрічкою. Побачивши обер-лейтенанта, всі виструнчились.
— Здорові, «партизани»! — весело вигукнув Штирке, і у відповідь йому пролунав задоволений сміх.— Як одяг, теплий?
— Теплий.
— Так от, панове, то єсть товариші, знайомтесь із своїм командиром. Товариш Лютий. Я у вас начальник штабу. Зрозуміло?
— Зрозуміло.
— Збирайтесь, за годину виїзд.
Лукан і Штирке вийшли. Обер-лейтенант підійшов до телефону, довго з кимсь розмовляв, кричав щось, та Лукан нічого з того не розумів. Сердито кинувши трубку, Штирке заговорив по-російському:
— Чорт би їх побрав! За місто треба виїхати в критій машині. Нас ніхто не повинен тут бачити. А шефові приспічило саме заарештованих кудись вивозити. Підемо на місце, бо він там валандатиметься.
Лукан почував себе піднесено. Хоч він і розумів, що цілком залежить від свого начальника штабу, але йому подобалось, що той ніби весь час радиться з ним. І Лукан виростав у власних очах.
У дверях зіткнулись з людиною, вбраною в незвичайний одяг. Одяг був на ній німецький, тільки на шапці красувався такий знайомий Лука- нові знак — срібний тризуб. Незнайомий весело привітався із Штирке. Вони поговорили недовго, але Лукан розібрав тільки слова, сказані українською мовою: «Репрезентуватиму, шановний Штирке, самостійну Україну. Ха-ха-ха!»
Уже на вулиці Штирке сказав Лукану:
— Голова цей фон-Фрейліх, у, голова! Мій приятель, обер-лейтенант Гульбах, теж іде в ліс. Це — група українських самостійників. Вони повинні воювати проти партизанів, «проти» фюрера і нас з тобою, командире. В лісі, сподіваюсь, зустрінемось. Нам з ними доведеться тримати зв’язок. Ось які діла!
Лукан дивувався: справді, який розумний цей генерал Фрейліх! Чи бач, якою сіткою партизанів обплутує! Як павук муху. Ну, дасть бог, швидко настануть на землі спокій і порядок!
Зайшли на подвір’я тюрми. Тут стояла «душогубка» — велика машина, окована залізом, в якій вивозили в’язнів на страту. Біля машини вертілось двоє німців. Один з них пішов їм назустріч і заговорив із Штирке.