Лукан, який не знав німецької мови, вважав зайвим напружувати свій слух. Він оглянув широке подвір'я тюрми, ковзнув поглядом по загратованих вікнах, звідки густо парувало. З головного корпусу вивели чоловіка з сорок блідих, вимучених людей їх підвели до машини і почали прикладами заганяти в «душогубку». Лукан знав, шо ведуть їх зараз на страту, але ні крихти жалю не відчув до цих знедолених, а навпаки, дивився на них із злорадством і з ненавистю.
Позад усіх ішов хлопчик. Перед самими дверима машини він підвів голову, глянув чомусь вгору, а потім вбік Луканові здалося, що очі хлопчика раптом розширилися і затримались довше ніж слід на Луканові. Лукан помітив у тих очах зневагу і ненависть. Хлопчик відвернувся. Через якусь мить він уже був у машині. Поліцай закрив металеві двері і повернув у замку ключем.
«Де я бачив цього хлопця? Щось знайоме», ламав собі голову Лукан. Йому весь час не давали спокою такі знайомі хлопчикові очі.
Машина заревіла, кинула віхоть чорного диму і важко поповзла до брами Штирке подав руку німцеві. Потім він пояснив своєму «командирові»:
— Зараз відвезуть цих, і машина повернеться за нами Хороша машинка? Нічого не поробиш, доведеться сьогодні і нам в ній прокататись.
Лукан ламав собі голову, де бачив того хлопця, і враз згадав. Та це ж цей... Василь... Василь Іванович!
Він спинився від несподіваного відкриття.
— Куди їх повезли? В яр?
— О ні, на станцію, в Освєнцім,— відповів Штирке.
— їх триматимуть у таборі до кінця війни?
— О ні Освєнцім — це фабрика. Там багато чого робиться такого цікавого. Медичні досліди, експерименти І, головне, там завод пана фон Фрейліха... Він їх швидко переробить!
З німецькою точністю через годину на подвір’я поліції вповзла «душогубка».
Саме в цей час до переодягненого Штирке ввійшов Лукан. Він став ше кремезнішим і вайлуватішим у широкому чорному кожусі, з-під великої вушанки визирали руді очі, із смушкового коміра стирчав кл чоть такої ж рудої бороди. На грудях перехрестились ремені, збоку висіла жовта кобура пістолета, в руках був німецький автомат.
У Луканових очах з’явилось щось нове, владне. Він більше не чекав розпоряджень свого «начальника штабу», рішучою і твердою ходою ввійшов у кімнату до своїх «партизанів» і подав команду:
— Шикуйся!
...Уже смеркалось, коли «душогубка» спинилася за містом на безлюдному полі і з неї висадився Лукан зі своєю бандою.
Люди з червоними стрічками на шапках топтались на снігу. Лукан і Штирке з двома, що приїхали, відійшли вбік. Один був у легенькому міському пальті, в жовтих черевиках і якійсь шапці невиразного кольору. У другого, бородатого, в одежі робітника, були живі, неспокійні очі.
— Запам’ятайте,— інструктував їх востаннє Штирке,— поводити себе спокійно, впевнено. Ви — робітник, а ви — кадровий командир, якого він врятував Входьте в довір'я. Покажіть свою хоробрість. А головне, розвідуйте про все: місцеположення, кількість партизанів, озброєння. Намагайтеся попереджати наші гарнізони про їхні наміри.
Мовчки тиснуть один одному руки, і ті два поспішно відходять на бічну дорогу.
На землю спадала ніч.
НА ВОЛЮ!
Поїзд то мчав на всіх парах, аж вагони тріщали й скрипіли, то ледве повз, немов безсилий набрати швидкості, то зупинявся і стояв подовгу.
Вагон, в якому сидів Василько і його друзі, був, мабуть, недавно пристосований для перевозки заарештованих Бічні двері наглухо забиті і оковані залізом. Невелике віконце густо переплетене міцними гратами. Морозне повітря, немов сива тягуча рідина, лилось у вагон. На стінах і стелі, мов губка на старому дереві, виникли сизі нарости паморозі. Холодом тягло від стін, крізь шпарини підлоги, а, проте, повітря було дуже важке.
Люди, шоб зігрітися, тулилися один до одного, хоч і без того у вагоні було так тісно, шо змушені були навіть спати сидячи.
Всередині було зовсім темно. Тільки коли поїзд проходив через якусь станцію, заповзала у вагон гостра червона струминка світла, рухалась по стіні. Час від часу вагон освітлювався яскравим спалахом кишенькового ліхтаря. Тоді люди підіймали голови, на мить розкривали очі.
В кінці вагона був невеличкий тамбур. В дверях—отвір, такий, як у зроблених наспіх касах Через нього раз у день подавали невільникам по кружці води та кусню якогось мерзлого місива, яке звалось хлібом. Через цей же отвір вартовий час від часу заглядав у вагон, освітлюючи його ліхтариком. В тамбурі тьмяно горіла електролампочка, заплетена густою сіткою дроту.
Вартовий ніколи не покидав свого поста Він або ходив по тамбуру, насвистуючи, або сидів на стільці, і тоді невільникам було видно в отвір вершок його шапки Інколи він куняв, прихилившись до стінки.
Василько сидів близько від тамбура поряд з Федором Калачовим, який став його захисником і порадником.