...Коли їх вивели на подвір’я тюрми і підвели до великої чорної машини, всі зрозуміли, шо це кінець. їх повезуть на страту. До Василька це дійшло тільки тоді, коли він став перед чорними дверима, які, немов лютий звір, ковтали людей. Він глянув угору, шоб ще раз побачити небо, попрощатися з ним, але зразу забув про все, коли помітив руді Луканові очі. Він перелякався. Ні, не за себе, а за матір, за своїх друзів, які можуть потрапити ворогові в руки З ДОПОМОГОЮ Лукана. Він не думав про те, що через кілька хвилин його чекає смерть. До нього навіть не дійшли слова, кинуті кимось у темряву:
— От і все, товариші! Остання наша пугь.
Він проклинав у думках запроданця Лукана, який обов’язково заарештує матір, схопить Мишка і Тимка, і загине велика справа...
Василько важко зітхав, плечі його тремтіли, по запалих щоках текли гарячі сльози.
— Ти чого, Васильку, розкис? Не бійся — раз мати породила.
— Та я й не боюсь,— відповів Василько Калачову.
— Так чого ж?
— Я Лукана побачив.
— Ну і чорт з ним!
І Калачов звернувся до всіх:
— Товариші! Втікаймо! Кинемося в усі боки. Ті, кому пощастить врятуватись, нехай мстять за всіх!
Про це саме думав кожен, і люди зітхнули вільніше, відчуваючи, що навіть у безвиході є якийсь вихід.
їх привезли на станцію і перегнали з «душогубки» у вагон. Василько згадав, як німецький генерал пообіцяв відправити в Освєнцім.
— Федоре Івановичу,— звернувся він до Калачова,— а може, й справді в Освєнцім?
За Калачова відповів хтось із кутка:
— Хрін редьки не солодший. Ти знаєш, хлопче, що таке Освєнцім?.. Ну, то-то ж! А я з самої Польщі утікав, і поляки розповідали. Освєнцім — це табір смерті. Звідти ще ніхто живим не виходив.
— Але Освєнцім ще далеко,— крізь зуби сказав Калачов, і всі зрозуміли його.
— Далеко? Ти глянь, які стіни, хіба їх зубами прогризеш?
Розмова затихла, але кожен мимоволі обмацував руками стіни
й підлогу. Та марна робота — голими руками нічого не зробиш. Коли б хоч невеличка сокира, хоч ніж який-небудь!
Люди були зайняті тільки одним—думкою про втечу. Одні радили рвати на вікні грати, інші — спробувати розібрати стелю в вагоні, та Калачов бачив — все це не те. Проте він не втрачав надії.
Василько весь час спостерігав за вартовим. Він був миршавенький, білобрисий: обличчя маленьке, зморшкувате і жовтяве, як карахонька; брови білі, лохматі, червоний кирпатий ніс; круглі, як у тарані, червоні вирячені очі. Одяг на ньому висів, мов гга опудалі. Він весь час мугикав, тупцював у тамбурі або підходив до віконця і подовгу дивився у вагон. Оченята його ставали ще круглішими, рідше моргали, і в них загорялося щось схоже на погрозу і цікавість. Увесь час він нібито жував тонкими безкровними губами, шепочучи щось до себе. Інколи він витягував неприродно свого шию, і Василько дивувався, яка вона у нього тонка і жилава.
йому спало на думку: коли б стиснути цю шийку і не писнув би. Але як вхопитись за неї руками?
А Калачов уже думав про новий план. Він очима виміряв віконце в тамбурі і обсяг Василькової голови. Дорослий не пролізе, але Василькова голова та й сам він повинні б пролізти. Німець не зачиняв віконця навіть тоді, коли неспокійно куняв, опустившись на стілець. А що коли?.. І Калачова вже не покидала ця думка. Він зрозумів, що єдиний вихід на волю через невеличкий отвір у дверях. Більше не можна було зробити нічого.
Калачов не сказав нікому й слова, але жив уже цим планом, обдумував його і хвилювався. То йому ввижалось, як Василько обережно проповз через отвір і обеззброїв німця — і серце тоді завмирало від радості; то раптом здавалося, що всі розрахунки марні, що нічого з цього не вийде. Тоді поза спиною пробігав дрож, хотілось схопитись, забігати по вагону, вдаритись об стіну — все ж одно табір... табір смерті. Але на зміну цій жахливій думці знову приходила щаслива, і Калачов чекав ночі.
...Поїзд мчав швидко, за стінками вагона завивав вітер, в отвір через грати жбурляло снігом. Надворі уже давно було темно. Через напіввідкрите віконце в дверях тамбура повзло жовтаве світло. Вартового не було чути: він, мабуть, знову закуняв.
Калачов встав, обережно пробрався до віконця; він мало не наступив комусь на руку чи ногу.
— Якого тут чорта, куди лізеш? — почулась лайка.
— Тихше,— прошепотів Калачов.— Ану, відсунься звідси!
Ті, що примостилися біля дверей, мабуть, зрозуміли, що Калачов не просто собі вирішив прогулятись, і відсунулись. Дехто звівся на ноги. Через хвилину очі всіх були звернені на Калачова.
Калачов виміряв пальцями отвір у тамбурі. Потім потяг до себе Василька. Той нічого не розумів і дивувався, що Калачов для чогось почав обмацувати його голову і плечі. Але і це не задовольнило Калачова, і він прошепотів на вухо Василькові, наказавши приміряти голову — чи не пролізе бува?