У Василька закалаталось серце — він одразу зрозумів думку Федора Івановича. Василько згоден на все: він полізе через це віконце, вп’ється руками в тонку шию німця і душитиме, гризтиме зубами, аж поки не задушить. Обережно почав просувати голову в отвір... Вже до половини протиснув її і побачив німця, що сидів на стільці під віконцем і, схиливши голову, куняв, заколисуваний рухом поїзда. Але саме в цей час паровоз загальмував, грюкнули вагони, потім їх дуже рвонуло. Вартовий підвів голову, вилаявся. Всі, немов по команді, опустились на підлогу. У віконці спалахнув кишеньковий ліхтарик, оббіг весь вагон і погас.
Василько тремтів мов у пропасниці. Ще б кілька хвилин, і він звалився б на німця — помірявся б з ним силами на життя чи на смерть. Василькові ввижалась схилена постать вартового, опушена вниз голова, тонка, жилава, вся в зморшках шия. Цюкнути б сокирою або полосонути ножем!
Раптом у Васильковій голові промайнула думка: а що коли б накинути йому петлю на шию? Не пам’ятаючи себе від радості, він прошепотів про це на вухо Калачову.
Федір відповів не зразу, і Василькові спочатку здалося, що Калачов не почув його. Але потім він міцно пригорнув до себе хлопця і гаряче прошепотів:
— Молодець! Справжній... молодець!
Через якийсь час в руках Калачова була довга шворка, зсукана з білизни, яку подерли для цього на стьожки, із зашморгом на кінці. У вагоні ніхто не спав. Люди стояли на ногах, очі у всіх горіли надією і хвилюванням. Біля віконця розчистили місце. Калачов обережно глянув в отвір. Німець знову куняв, хитаючи з боку на бік головою в такт руху поїзда.
Затамувавши подих, Калачов підсадив угору Василька. Той обережно протиснувся у віконце.
Далі все сталося з блискавичною швидкістю.
Заарканеного німця підтягли до віконця, грюкнувся об підлогу його автомат. Всі, хто був ближче і міг дістати рукою до шворки, тягли так, що Калачову довелося стримувати їх, щоб не перервали бува шворки. За кілька хвилин Василько звалився в тамбур на задушеного німця і гарячково почав шукати засув.
У вагон ввірвався холодний вітер, жбурнув снігом, обдав холодом. Люди на повні груди вдихали свіже повітря. Двері були відкриті не в ніч і холод, а на волю, в життя!
Першим викинувся з вагона Калачов, озброєний тепер пістолетом і автоматом, за ним у холодний сніг звалився Василько...
ОЛЕНКА
Оленка з’явилась несподівано. Вона була бліда, стомлена, і Іван Павлович, як тільки побачив дівчину, відразу здогадався, що з нею щось скоїлось.
Командир поважав Оленку, яка від самого початку діяльності загону була в них кращою зв’язковою. Перед війною Оленка закінчила восьмий клас. Коли почалася війна, вона прийшла в військкомат — посилайте, мовляв, на фронт. Тут з нею і познайомився Іван Павлович, який в той час, організовуючи свій загін, добирав надійних зв’язкових, йому сподобалась Оленчина рішучість, він бачив: така боротиметься з ворогом до кінця. Довго розмовляв він з Оленкою, а коли запропонував залишитись в тилу у ворога і бути його зв’язковою в партизанському загоні, вона довго й допитливо дивилась йому в вічі:
— Не підведете?
Іван Павлович здивувався:
— Як же я можу підвести?
— А так що і в армію не піду, і тут буду... без діла!
Секретар райкому посміхнувся:
— Ви думаєте, що вас залишимо, а самі навтікача? Ні, нас тут залишає партія. Це наказ товариша Сталіна.
— Я згодна,— тихо промовила дівчина і міцно потиснула руку Іванові Павловичу.
Юна комсомолка працювала невтомно і вміло. Вона передавала командирові загону дані про ворога, посилала в загін перевірених і надійних людей. І про неї з вдячністю і любов’ю згадував не тільки Льонька Устюжанін...
— Що сталось, Оленко? — тривожно запитав командир, привітавшись.
— Зараз... розкажу. Води б...
їй подали кружку чаю. Оленка взяла її в руки, піднесла була до рота, потім, немов роздумуючи, поставила кружку на стіл і обняла її руками.
Тимко, що сидів біля виходу, чекаючи від командира розпорядження, з цікавістю розглядав дівчину. Він не бачив її очей, звернених на командира, але бачив тонку високо підняту брову, довгі вії, короткий ніс, густе біляве волосся. Вона немовби відчула на собі зацікавлений погляд хлопця і оглянулась. На Тимка подивилась великими сірими очима, блискучими і променистими. Посміхнулась і знову повернула обличчя до командира.
«Красива! — подумав Тимко.— Дуже красива».
Оленка почала розповідати Іванові Павловичу:
— Вам відомо, що в наших лісах об’явився якийсь загін?
— Загін? — перепитав Сидоренко.
— Чоловіка з двадцять п’ять. Кажуть — десант.
Іван Павлович аж схопився з місця.
— Десант, кажеш? Ну, ну, цікаво... Що ти про це знаєш?
— Сама бачила.
Оленка оповідала, забувши про чай: