— Надвечір зайшли в село. Одягнені у добрі кожухи, на шапках червоні стрічки. Автомати німецькі, гвинтівки наші. Єсть і кулемети Дегтярьова. Командирові років за сорок... Люди зразу кинулись зустрічати, незабаром півсела зійшлося. Кожному ж цікаво знати, що на Батьківщині робиться! Виступив їхній командир. Він мені відразу не сподобався — видно, хитрющий такий, очі якісь такі руді, бридкі і бігають, як у злодія, і весь час бороду пощипує. «Прислали нас сюди, щоб німця бити», заявив. І почав усіх лаяти. «Ви знаєте,— кричить,— в якому стані наша Червона Армія? Розбита, голодна... Воїни умирають на полі бою, а німці вже Москву оточили, Ленінград узяли і до Уралу добираються. Вся надія на вас! Хто може — збирайтесь і йдіть на німця, бийте його, бо Росія загине. Не сподівайтесь,— каже,— на Червону Армію. Сподівайтесь на власні сили».
Іван Павлович здивовано переглянувся з комісаром. Оленка продовжувала:
— Люди бачать — щось тут не так. А дехто, чую з розмов, і духом
занепав: «Довоювались! Пропали...» Я зразу зрозуміла — не партизани це.
Комісар звернувся до командира:
— Нам Москва не сповіщала про десант?
— Нічогісінько. Дивно, треба негайно запитати. Тимко, поклич радиста!
Тимко летів кулею. Хотілося так почути, про що розповідатиме ця дівчина далі. Наблизившись до намету радиста, він швидко передав наказ і блискавично повернувся назад. Доповівши командирові, що наказ виконано, він знову застиг біля порога.
Оленка продовжувала оповідати:
— Відібрали одинадцять хлопців і чоловіків. «Підете,— питає,— з нами?» Ну, люди не впевнені, та й я шепнула, щоб не вірили. «Подумаємо», кажуть. «Ах, так? Росія пропадає, а ви в кущі. Зрадники, розстрілять!» І... розстріляли.
— Розстріляли?
— Вивели на городи і... всіх.
Зайшов радист В штабі стояла мовчанка.
— Провокація! Безумовно провокація! — сказав комісар.
Командир передав радистові радіограму:
— Спішно! — І потім звернувся до комісара:—Безперечно провокація.
Зайшов Свиридов, доповів, що в загін прибуло два новеньких
з міста. Просяться в партизани.
Закінчивши розмову з Оленкою, Іван Павлович наказав Тимкові покликати новоприбулих. Приймати новеньких тут було звично. Кожного дня до загону прибували десятки людей. Ішли колгоспники, робітники з міст...
Новоприбулі розповідали командирові і комісарові про себе.
— Яз Житомира,— оповідав високий в літньому пальті, водячи по землянці очима,— Двірником працював. А це мій приятель, політрук Червоної Армії Швачко. Я його пораненого переховував, а потім, бачу, візьмуть нас, ну та й... обов’язок, так би мовити, кожного патріота... Довго ми блукали, а все ж знайшли. Так що приймайте. Як зуміємо, так і воюватимемо. Ось мої документи.
Він підняв полу свого поношеного пальта, дістав з кишені ножика, розпоров підкладку. Показав паспорт і трудову книжку.
— А в мене нічого не залишилось,— заговорив його супутник, низенький товстий чоловік з набряклими повіками.—Тільки перший листочок, вірніше півлисточка партбілета. А характеристику свою покажу вже на ділі.
Він так само випоров з свого піджака якийсь клаптик паперу, згорненого в трубочку, і теж подав командирові.
Іван Павлович уважно розглянув документи і мовчки передав комісарові.
— Що ж, товариші, не вірити вам у нас нема підстав. Воюйте. Свиридов, проведи в третю роту.
Тимко бачив, як радісно спалахнули в обох очі. «Бойові, мабуть, дядьки будуть», подумав він.
Потім, почувши розмову командира з начальником особливого відділу, Тимко здивувався.
— Документи в нашому ділі не завжди говорять правду,— сказав командир.— І з документами прийде — не вір, і без документів — теж не вір. Може й хороші люди, а ти пильно перевір. Щось у мене серце віщує... Не подобаються мені щось їхні очі. Нагляд за ними організуй — щоб кожен крок їх був відомий. Іще займись цим новим «загоном». Безумовно, німецька штучка, нашкодити здорово може. Треба негайно виявити і знищити.
Тимко з любов’ю дивився на командира. «Він усе знає... його ніколи не перехитрять німці!»
У ПОЛЬЩІ
Василько не відчував холоду, йому були приємні мороз і колюче запашне повітря; подобалось, як пара, вирвавшись з грудей, інеєм осідає на комір. Ноги в нього не мерзли — йому по праву віддали тепле взуття, зняте з вартового під час їхньої етєчі з вагона.
Хлопець сторожко вглядався і вслухався в ніч.
Над засніженим лісом стояв повний місяць, на темному небі нерухомо застигли химерні клаптики хмар, посріблених промінням місяця. Верхівки дерев, лапаті від снігу, переливались і мигтіли, між стовбурами лежали чорні тіні.
Стояла мертва тиша.
У самотній лісовій сторожці Василькові товариші...
Після втечі з вагона їх зібралось понад двадцять, решта розсіялись в нічній пітьмі та завірюсі.
В непроглядній темряві, серед лютої хуртовини йшли вони тоді по невідомій землі, тримаючись один одного. Вів Калачов. В нього був автомат, але всі усвідомлювали, що вожак має зброю незрівнянно сильнішу; волю до перемоги.