Люди падали з ніг від голоду й втоми, але йшли: кожного гріла радість визволення, це почуття додавало їм сили. Повзтимуть, коли не стане сили йти — все на схід, на схід, до своїх. А хтозна, куди їх завезли? Може, вони вже на землі самої Німеччини?
Сивий ранок застав їх у полі. Люди затурбувались — вони були на видноті. Помітять німці і переб’ють усіх, немов зайців. Та Калачов, як завжди, був спокійний.
Спустились у неглибокий вибалок. Снігу тут було по пояс.
— Привал! — скомандував Калачов.
Люди повалились просто на сніг.
— Іти треба, добиватись до лісу,— сказав хтось.
— День проведемо тут! — тоном наказу промовив Калачов.
— Знайдуть же... Це ж відкрита місцевість...
— Ми в низині. Хіба що сам чорт лазитиме по такому полю?
— А коли підуть по сліду?
— Сліди замело.
І справді, вітер зрівняв, замів снігом стежку, якою щойно пройшли втікачі. Заперечувати не було чого. Калачов, безперечно, каже правду.
— Розчистіть сніг, збивайтесь докупи — так тепліше буде,— впевнено командував він.
На горбку під кущем заліг вартовий.
День пройшов у тривозі, але якось непомітно. Встановилася погода, визирнуло сонце. Вдалині на північному сході чорніли ліси, за кілька кілометрів ближче на захід виднілось село. На сонці виблискував дах стрімкого костьолу.
— Ми в Польщі або в Західній Україні,— сказав Калачов.
— Іч, куди загнали нас, гади! — здивувався хтось.
— Дякуй, що не в освєнцімську піч.
Коли звечоріло, люди рушили далі. За день відпочили, навіть поспали, але дедалі більше мучив нестерпний голод, покидали останні сили. Тільки Калачов, здавалося, був невтомний. Енергійно ступаючи, він розривав глибокий сніг і прокладав усім дорогу. За ним ішов Василько. Він зовсім охляв, знесилився, але його гріла надія. Скільки не довелося б іти отак снігами, живитися лише самим снігом, він однаково йтиме, він прийде до своїх, зустрінеться з матір’ю, знайде друзів із Соколиного бору, Івана Павловича...
Коли вони входили в ліс, Василько уявив собі, що перед ним Соколиний бір. «Що коли б це був Соколиний!» подумав він і посміхнувся.
У лісі було тепло і затишно, і, головне, всім стало спокійніше, неначе вони були вдома. Пройшовши кілька кілометрів, спинились на перепочинок. Над головою шумів старий сосновий ліс.
— Тут повинні бути шишки,— сказав Калачов.
Люди розривали руками сніг, дехто підстрибуючи хапався за крислате гілля і обмацував промерзлі голки. Шишки, справді, знайшлися. Якусь годину в лісі йшов шерех: то зголоднілі люди закоцюбілими пальцями й зубами розривали сухі промерзлі шишки, вишукуючи їстівні зерна.
Цілу ніч ішли лісом і тільки ранком спинились на відпочинок. Калачов відійшов убік, щоб оглянути місцевість.
— З усього видно, товариші, що ми у великому лісі. Це дуже добре,— сказав хтось.
— Може, партизанів зустрінемо,— мрійно промовив Василько.
— В такому лісі зустрінеш?
— Не зустрінемо, самі будемо партизанити. Я знаю, де партизани. Сам партизан.
— Іч ти, а на допитах говорив що?
Всі засміялись.
— А ти, Макаренко, хто? Говорив: бідний чоботар. А виявилось, що лейтенант. Ха-ха-ха!
— Що ж, правду їм сказати?
В усіх змінився настрій. Кожен відчув, що в нього вливаються
свіжі сили.
— Добудемо зброю...
— Для початку автомат і пістолет є.
Калачов помітив, відійшовши від своїх, що в кущах щось зашаруділо. Він притиснувся до дерева, поставив автомат на бойову і завмер. Кілька хвилин було тихо. Потім знову зашаруділо в кущах і зачервоніло щось серед гілок і снігу.
То була дика коза. Вона високо підняла красиву голову, роздивлялась навколо, а з ЇЇ гарячих ніздрів вилітали білі струминки пари. Вона була чимось занепокоєна.
Калачов спочатку не думав стріляти, хоч і розумів, що це сама їжа прийшла йому в руки. Постріл міг виявити їх. Та за якусь мить він зміркував, що коли тут водяться кози, значить ліс дуже глухий і пострілу ніхто не почує.
Автоматна черга зірвалась раптово, покотилась луною. Коза впала, звихрюючи сніговий пил.
Василько ніколи за все своє життя не їв нічого смачнішого! За прикладом інших, він совав у багаття шматочки червоного м’яса, насадженого на шпичку, і потім жадібно їв їх сирими, ледь-ледь розпареними. Підкріпившись, люди відразу повеселішали, підбадьорились.
— На волі не пропадеш,— весело сказав хтось.
— А ти ж думав?..
І знову брели в снігу, пригинаючись під деревами, сторожко прислухаючись до кожного шелесту. В кожному жила надія — а може трапиться ще якийсь звір. Та, крім заячих і вовчих слідів, вони більше не зустрічали нічого.
Вночі натрапили на самотню лісову сторожку. її, затінену деревами, заліплену снігом, вони й не помітили б, пройшли б стороною, якби не загавкав собака.
Калачов підійшов до сторожки. Треба було довідатись про місце свого перебування. Врешті, треба було і зігрітись, відпочити.
Невеличкий собачка, схожий на лиса, спочатку зустрів їх хоробрим наступом, а потім, мабуть зміркувавши, що краще далі бути від гріха, забився десь і замовк.
На стук довго ніхто не обзивався. Потім рипнули двері, хтось важко закашлявся і подав голос. Василько не зрозумів жодного слова. Тільки здогадався, що голос старечий.