— Відчиніть,— попросив Калачов.
— То хто буде? — почулося по-польському.
— Свої...
На якусь мить стало тихо, потім клацнула клямка, загримів засув.
— Проше пана.
На Василька дихнуло теплом, приємним запахом житла, їжі. Він аж поточився на порозі. Коли засвітили світло, Василько побачив перед собою діда: високого, згорбленого, з голеним зморшкуватим обличчям, сміливими очима і орлиним носом.
— Цо пани хтять? — запитав він.
Калачов почав розмову з старим. Дід відповідав на всі питання впевнено, з почуттям власної гідності. З тих відповідей Василько зрозумів, що вони в Польщі, на Холмщині, до радянського кордону звідси понад п’ятдесят кілометрів, місця тут глухі, і німців дід тут ніколи не бачив. Довідавшись, що має справу з людьми з Росії, старий почав вставляти в польську мову багато російських слів. Відповівши на всі запитання Калачова, старий поцікавився:
— То пани є голодні?
— Голодні,—відповів Калачов.
— Юзя! — звернувся старий до когось.— Давай вечерю.
Відхилилась квітчаста завіса, і звідти вийшла молода жінка. Вона
на ходу поправляла розсипане волосся. За її спиною Василько запримітив чиїсь допитливі очі.
— Моя дочка,— пояснив дід.— В селі жила. За двадцять кілометрів звідси. А тепер до себе взяв. Мужа її герман казнив, от і взяв її з онуком. І веселіше, і безпечніше.
Привітавшись, Юзя спокійно і впевнено почала готувати вечерю. Вона ніби не помічала людей, які заповнили всю кімнату, робила все неквапно, статечно, ніби такі нічні гості були в них не вперше.
— Це вся сім’я у пана лісника? — запитав Калачов.
— Сина ше маю,— відповів дід.
Калачов поцікавився, де ж той син, але старий вдав, ніби не почуз цього питання.
Юзя поклала на стіл буханець запашного м’якого хліба, внесла квашеної капусти і огірків. А дід заніс ще н великий кусень сала.
— Веприка заполював. їжте на здоров’я,— сказав він.
їли мовчки.
Дід зацікавлено розглядав гостей, попихкував своєю люлькою. Він придивлявся, прицінювався до людей, хотів довідатися, хто вони.
І справді, після вечері запитав:
— Коли то не є таємниця, чи не сказали б пани, як потрапили аж з Росії у наші хащі?
Хоч Калачова ніхто не обирав командиром, але з самого початку всі визнали його за старшого. Тож і тепер мовчали, чекали, що скаже він. Калачов почав розповідати. Він розповів про все, що з ними трапилось. Старий поляк співчутливо кивав головою, замислена стояла біля печі Юзя. Василько помітив тепер і білявого окастого хлопчину, який пильно стежив за всім, виставивши обличчя з-за квітчастої завіси.
Стомлені важкою дорогою і всім пережитим, люди повсідались на підлозі, і коли Калачов закінчив своє оповідання, вони вже майже всі спали. В Калачова теж злипалися очі.
— То що мають товариші тепер робити? — запитав дід.
— Що ж робити? Фашистів будемо бити. До своїх пробиватись.
— То є добра справа. Герман нікому життя не дає. Поки він буде тут — ні народу польському, ані руському життя не буде красно. Герман всіх знищує. То треба товаришам знати, що людей польських він губить
страшенно. В тюрми бере, на роботи важкі вивозить. Люди польські в ліси йдуть — б’ють германа.
Калачов кусав собі пальці: він боявся, що сон його здолає. А спати йому не можна! Треба дати відпочити всім, бо завтра знову в дорогу. Але що говорить цей старий поляк? Поляки в ліси йдуть? Зусиллям волі Калачов вирвав себе з стану напівсну:
— Я дуже прошу вас, допоможіть нам зустрінути польських партизанів,— сказав він.
Старий задумливо опустив очі.
— Нам необхідна їх допомога. Нас можуть знищити. Нам зброя потрібна.
Старий проникливо глянув на Калачова. Той помітив, що старий боровся з двома почуттями — з співчуттям і з тривогою.
Від печі озвалася Юзя:
— Хіба отець не бачить, що то є хороші люди? Hex подумає, чи не можна допомогти справді?
У старого очі засвітилися рішучістю: а чому він має не довіряти цим людям, які так щиро розповіли йому про все? По хвилі він сказав:
— Так тому бути. Тривожні тепер часи настали, небезпечні,— не знаєш, де твій друг і де ворог. Але руським я вірю. Руські люди хороші. То через панів великих не було між державою Польською дружби з державою Руською. Я допоможу вам. А коли ви люди погані, то що ж? Хай пан бог бачить мою правду!
Поляк почав одягатись. Одягнувшись, він звернувся до Калачова:
— То не добре є, що хлопці твої неозброєні. Коли товариш хоче, я можу дати трохи зброї. Треба піти в ліс. А Юзя тут повартує.
...Перед світанком старий, Калачов і Василько повернулися з лісу. На санках привезли п’ятнадцять польських гвинтівок, два ручних кулемети, кілька табель, ящики з патронами.
Удень Калачов оглянув місцевість. Справді, це була глушина. Закинута в лісах і болотах, загубилась самотня лісова сторожка, обнесена високим парканом, а навколо шуміли, стогнали ліси.