Загін вишикувався на невеличкому дворі. Калачов не впізнавав своїх людей. Вони відразу ожили, помолодшали, тримались впевнено і сміливо. Увесь ранок втікачі голились, споряджались. Юзя безперервно гріла в великому казані воду. Партизани добре помились. Кільком найбільш обірваним Юзя знайшла чисту, свіжу білизну. Вона приймала гостей, як рідних, дуже близьких їй людей.
Перед Калачовим стояли не знедолені, змучені голодом і тортурами люди, а сильна, боєздатна група, готова до бою.
— Товариші! — почав Калачов.— Дорогі товариші!
До горла підкотився теплий клубок, на очах блиснули сльози, але він не дав волі своїм почуттям.
— Ми радянські люди. Ми не загинули навіть у пазурах смерті, а тепер ми на волі. Поклянемося, що, не шкодуючи сил і самого життя,
будемо боротися проти лютих ворогів наших, фашистських варварів, за волю всіх поневолених народів!..
— Клянемося!
— Поклянемося матері-Вітчизні, що ми, її вірні сини, долею закинуті далеко, залишимося вірними їй до останнього свого подиху!
— Клянемося!
— Поклянемося великому Сталіну, що ми готові до бою і до виконання його завдань!
— Клянемося!
— Поклянемося народу польському, на землі якого перебуваємо і де знайшли дружню ласку і піклування, справжню братерську любов,— поклянемося, товариші, що будемо боротись за щастя й волю трудового народу польського!
— Клянемося!
Юзя витирала білим фартухом сльози. Стась стояв біля неї, мов зачарований, а старий Януш розчулено крякав і говорив дочці:
— Ось які вони, дочко, ці руські!.. Справжні люди!
Василько вдруге за своє бойове життя клявся перед Вітчизною. І з-перед його очей в цей час не сходив рідний Соколиний бір, мов живі стояли друзі.
Калачов продовжував:
— Пропоную оформити наш партизанський загін і дати йому назву: «За свободу народів».
— Правильно!
— Схвалюємо!
— Хай живе!
— І ще пропоную обрати командира загону.
— Калачова!
— Кала-чо-ва!
Стрій порушився, партизани підхопили свого командира і високо підкинули вгору...
Про все це згадував Василько, стоячи на варті. Тепер йому була ніч зовсім не страшна, бо знав, що вони не беззбройні, що живе їх бойовий загін, що є в нього чудовий командир Федір Іванович, якого полюбив він так, як любив Івана Павловича.
«Ех, коли б зустрітись з Іваном Павловичем... коли б зустрілись таких два командири... А як здивувалися б Мишко з Тимком, а мати? Бідненька, вона десь, мабуть, очі виплакала за ним. А може?..»
І перед ним знову з’явилась кремезна постать жовтоокого Лукана в чорному одязі поліцая.
«Хай тільки... Все одно знайду, собаку, на кінці світу знайду і покараю!»
І він відчував у собі досить сили для цього.
Хоч Василько побував у тюрмі, він саме цієї зими виріс і змужнів. Йому недавно сповнилось шістнадцять років.
За думками час минав непомітно, але вони не заважали Василькові стежити за лісом. Раптом йому здалося, що поміж дерев хтось іде. І коли добре вдивився, справді помітив дві постаті, які легко пробирались по снігу. Він швидко вбіг у двір і постукав у вікно. За мить вийшов Калачов.
За Калачовим вийшов, покашлюючи, старий Януш:
— То Кастусь.
Партизани вже знали, що син Януша, Кастусь,— розвідник у польському загоні і має швидко прибути до батька. Його й чекали тут з нетерпінням уже два дні.
Коли вийшли з подвір’я, ті двоє були кроків за двісті на яскраво освітленій поляні. Спинились, потім відскочили в ліс. Вони були на лижах.
Януш покликав:
— Кастусь, ти?
— Я, батьку.
— Іди сміливо.
— Аз тобою хто?
— То учтиві добрі люди, сину.
До них підійшов один, другий лишився за дубом.
«Молодці хлопці,— подумав Калачов,— обережні».
Через якийсь час розвідники польського партизанського загону і партизани Калачова вели в теплій сторожці задушевну розмову. Затамувавши подих, слухали партизани оповідання Кастуся про події на фронті. Польські партизани щоденно слухали радіопередачі...
Другого дня загін Калачова прибув у польський партизанський загін імені Адама Міцкєвича. Зустріли їх тут, як братів.
За допомогою польських партизанів загін Калачова став на лижі, озброївся. Кастусь подарував радянським партизанам радіоприймач.
Калачов задумав вирушати в рейд, його загін мав пройти з Польщі через всю Україну до самого фронту. До Калачова пристало ще чоловіка з сорок, які втекли з гітлерівських таборів смерті.
Тепло прощались радянські партизани з польськими.
— До зустрічі!
— До щасливої зустрічі в день перемоги!
■— Смерть фашизму, воля народам!
— Бойового щастя!
Загін Калачова рушив. Сам командир ще довго ішов позаду з командиром польського загону і Кастусем. Розпрощавшись з ними, він вийшов наперед і впевнено повів свій загін на схід. Лише звернули на кілька кілометрів вправо, щоб заїхати в лісову сторожку старого Януша, ще раз попрощатися з лісниковою сім’єю і подякувати за велику братню допомогу.
— До зустрічі! — просто сказав старий Януш, а Юзя і Стась проводили їх з сльозами.
Вирівнявшись, загін пішов на схід.
НА ДОРОЗІ