Ранок підкрадався непомітно. Поволі розходився морозний туман. Навколо сіріло. Все виразніше виступали придорожні верби понад переїздом. Сірою плямою бовваніли в ранковій млі невеличкі будинки роз’їзду, обсадженого стрункими тополями.
Мишко сидів один за молодою посадкою дерев, що влітку геть закривали від людського ока невисокий насип і залізничну колію. Він вирив собі в снігу глибоку ямку, заліг в ній, мов заєць-біляк, сам білий, бо поверх теплого одягу був одягнений у маскхалат.
За спиною хлопчика тяглася долина, яка переходила в глибокий яр. Яр виводив на заплаву, покриту густими й високими очеретами. Вони розлягалися на багато кілометрів і були чудовим притулком для партизанів.
Від Мишкової засідки до залізниці була протягнута під снігом міцна шворка із шпагату. Тільки смикнути за неї — і на колії вибухне міна великої сили. Метрів за триста від Мишка, на схилі яру, залягли партизани.
Мишко пильно вдивлявся вперед і прислухався. Було тихо, тільки над роз’їздом галасливо кружляло вороння, чуючи, мабуть, поживу.
Ще не минуло й місяця, як група Льоні Устюжаніна вийшла на залізницю, а вже так збільшилась, що тепер кожен з мінерів сам став керівником окремої підривної групи. Навіть Мишко був уже не просто собі Мишком, а знаменитим підривником, командиром групи. Під його командою було четверо молодих партизанів. Він умів майстерно мінувати і вже давно перестав бути тим Мишком, який так злякався першого бомбардування в той далекий літній ранок на невеличкій переправі.
Мишко дуже підріс. У валянках, в теплому зручному кожушку і ватяних штанях, він мало чим відрізнявся від інших партизанів. В усякому разі, ніхто не сказав би, що йому тільки минає п’ятнадцятий рік. Коли хто з підлеглих йому товаришів запитував:
— А скільки тобі років, товаришу командир?
Мишко діловито хмурив брови:
— А скільки б ти дав?
— Так, сімнадцять, вісімнадцятий.
— То для чого ж запитувати?
ї Мишко переводив розмову на інше.
Перші дні на цій залізниці, куди рідко перед тим навідувались партизани, було легше працювати мінерам. Рух не припинявся ні вдень, ні вночі. Та тільки злетіли в повітря перші ешелони, відразу ж на нічний час залізниця завмерла. Німці посилили охорону, а вранці щодня перевіряли, чи немає на залізниці мін.
До Устюжаніна йшла молодь. Із новачків він організував сім груп, по п’ять-десять чоловік у кожній. Крім того, багатьох відрядив у загін до Івана Павловича.
Групи Устюжаніна діяли тепер на двох сусідніх магістралях, зайнявши певні залізничні прогони. Партизани вирішили не пропускати жодного більш-менш важливого ешелону. Коли в Устюжаніна невиета- чило вибухівки, новачки показали йому склади артилерійських набоїв, і це вирішило справу. Тепер замість звичайних мін закладали на залізниці великої сили набої, які не тільки рвали, а й сікли, знищували паровоз і вагони своїми осколками.
...На це місце, де тепер чатував Мишко, він прийшов з товаришами ще вчора. Цілий день просиділи вони в очереті, вивчаючи рух на залізниці і підступи до колії. Вночі пробрались яром до залізниці. У білих маскхалатах підійшли до самої колії, принесли сюди толу на десять великих набоїв.
На велике задоволення підривників, на колії панувала мертва тиша. Навіть близький роз’їзд не подавав ніяких ознак життя.
Тепер Мишко заклав дві величезні міни не під колію, а збоку, метрів за два від неї. Хай іде тепер німець з міношукачем, не знайде все одно. А від собак є добрий засіб — тютюн або перець. Заклавши таку міну, сиди й чекай. Підійде потрібний ешелон — тоді хай тільки не тремтить рука.
Від розвідників Мишко довідався, що сьогодні має пройти дуже важливий ешелон з танками, пальним і боєприпасами. Уже з тиждень він ішов від станції до станції під посиленою охороною, а тепер був десь поблизу. Всі партизанські групи і сам Устюжанін наготували йому добрі пастки. В яку з них потрапить ешелон?
Мишкові дуже хотілось самому знищити його. У нього на рахунку вже було два ешелони, але що це порівняно з тими ешелонами, які пустив під укіс сам Льонька?
За думками Мишко не помітив, що вже зовсім розвиднілось. Тепер він ще більше насторожився і разом з тим дивувався: що ж це таке, ніякого руху, жодної людини. Він виглядав із свого укриття на стежку, якою вони підходили і відходили до залізниці, і залишався задоволений: хлопці добре замаскували сліди, до того ж цілу ніч дув холодний вітер і замів усе снігом.
Минула ще година, і тільки тоді залізниця почала оживати. Десь вдалині пронизливо засвистів паровоз і тягуча луна прокотилась полем. Мишко помітив біля полустанку якісь постаті. Вони рухались по насипу, перевіряючи колію. Згодом з Мишком порівнялось чоловіка з вісім німців. Двоє йшло вздовж обох колій з міношукачами, один вів собаку- вівчарку. Мишко пригнувся до землі, боячись дихнути.
Згодом почувся шум паровоза, стукіт коліс. Важко сопучи, повагом проповз старий пошарпаний паровоз, підштовхуючи поперед себе дві площадки, навантажені піском. Мишко посміхнувся, зрозумівши, що німці хитрують.