Коли завмер стукіт коліс і паровоз сповістив про себе протяжними гудками, уже десь удалині раптом почувся наростаючий гуркіт.
Мишко занепокоївся. Нехтуючи небезпекою, він висунув голову з-за
снігового настилу і побачив ешелон, який швидко наближався до нього. Рвати чи не рвати? Може це звичайний ешелон? Коли б був Льонька, то він по стукоту коліс визначив би, вантажений ешелон чи порожній. Він і Мишка учив, як це розпізнавати, та не так легко засвоїти ту науку. Вистукує важко, а як можна взнати? Тим часом паровоз наближався, весело почмихував білою парою, раз у раз перегукувався з першим паровозом.
Мишко затис у руці шпагатину, аж нігті вп’ялися в тіло. За паровозом потяглась ціла низка довгих жовтуватобрудних вагонів. Паро воз підходив до міни, а Мишко ніяк ще не міг визначити, що це за ешелон. І вже коли збирався смикнути за шворку, побачив: за вагонами ідуть порожні площадки, двері у вагонах світяться наскрізь. Він розтулив посинілий від натуги кулак.
«Порожняк! Мало не зірвав...»
Мишко був задоволений собою. Значить, він може бути теж витриманим, як Льонька. Устюжанін весь час учив, що витримка — головне. Коли є нагода висадити в повітря ешелон, треба висаджувати найцінніший. Висадиш порожняк, німці тільки радітимуть, бо цінний вантаж проскочить тоді непошкоджений.
Пройшов ще один порожняк.
«Іч, гади! Порожні вагони водять. Під зерно, мабуть. Ну, матимете ж!..»
За другим ішов третій. Інстинктивно Мишко відчув, що це йде саме той, що треба. Він повз важко, повільно, його шум був зовсім відмінний від шуму попередніх ешелонів.
«А Льонька правду говорив, можна розпізнати. Тільки як би його вгадати, чи це той .іде, що мені потрібний?» міркував хлопець.
Ешелону ще не було видно, а до Мишкового слуху долинули вигуки, зірвались постріли. Мишко обмер. Невже виявили партизанів?
Та він трохи заспокоївся, коли побачив дрезину. Це фашисти, промацуючи путь, стріляли обабіч колії. Вони пильно роздивлялись навколо. Мишко був упевнений, що за дрезиною йтиме дуже важливий ешелон. Можливо, той самий, про який говорили розвідники. Ешелон тягли два паровози. На низеньких площадках стояли прикриті брезентом танки, за ними були вагони, далі схожі на алюмінійові аеростати цистерни з бензином і знову вагони.
У Мишка перехопило дух, задзвеніло у вухах. Він був немов у півсні. Рука тремтіла, і йому здалося, що в нього невистачить сили потягти за шворку. Він став міркувати, коли зручніше рвати: під паровозом чи, може, під цистерною? Шкода, що цистерни далеко від паровоза. Коли рвонути під ними, паровози з танками можуть пройти вперед непошко- джені. А перший паровоз уже порівнявся з міною. Як же бути?
Порівнявся вже й другий... Мишко з силою потяг за шворку, його відірвало від снігу, потім знову кинуло в ямку.
Спочатку він нічого не чув, крім пронизливого свисту осколків і неймовірного тріску вагонів. Коли розплющив очі і підвів голову, побачив,
що на колії робилося щось неймовірне. Паровози злетіли з рейок, один лежав під насипом, а другий перевернувся колесами догори і ліг поперек колії. Вагони ламались один об другий, цистерна з бензином палала, вогонь перекидався з вагона на вагон. З страшною силою вибухнула друга цистерна, почали рватись снаряди.
Мишко обережно відповз до яру, потім стаз на лижі і помчав у долину. Навколо все потемніло від диму.
За хвилину вся Мишкова група стрімголов летіла глибоким яром. Вже в очеретах партизани спинились і довго дивились на дорогу. Там безупинно рвались снаряди і колихались високі клуби блідосинього полум’я.
Мишко щасливо посміхався і механічно вирізував ножиком на ложі свого автомата третій великий чотирикутник.
ЗБІР ЗАГОНУ
У Любові Іванівни появилась нова турбота — піонерський загін. Уже наступного дня після того, як було винесено рішення партійного бюро, на якому їй запропонували організувати роботу серед дітей, вона розказувала Михайлу Платоновичу про перший піонерський збір.
— Вся дітвора зібралася. Навіть маленька Вірочка, і та прийшла. Я кажу: «Піонери, підніміть руки!» Всі підняли, і вона теж. Діти засміялись, а хтось спитав: «Та яка ж ти піонерка?» А вона подивилася скоса і говорить: «От же й піонерка!» І весь час сиділа серйозна, поважна. Забавна дівчинка!.. Переписали всіх піонерів, а решта' кричить: «І нас прийміть! Ми теж будемо піонерами». Довго сперечались, як назвати загін. Один каже: «Назвем «Смерть Гітлеру»; другий пропонує: «Юний партизан»; третій кричить: «Імені Жовтневої революції». А Віктор під кінець запропонував: «Назвем наш загін «Імені товариша Сталіна».— «Правильно,— кричать.— Так і назвем». Головою ради загону обрали Віктора.
Михайло Платонович слухав з інтересом. Він шкодував, що сам не зміг бути на зборі.
— Добре,— сказав він.— Я розпорядився відносно книжок, зошитів, олівців. Будем учити дітей, Любо, у вільну годину. І в навчанні вони не відстануть і корисною справою будуть займатись.
Коли Любов Іванівна вийшла від комісара, її зустріли члени ради загону на чолі з Віктором-