— Любов Іванівно,— заговорив, хвилюючись, Віктор,— ми створили чотири ланки. Федькова ланка над кіньми взяла шефство, а Толина буде патрони чистити... Які патрони? А хіба ви не бачили? Там сидять партизани й чистять. Патрони в землі лежали й поіржавіли. Багато їх там... Дівчатка будуть за хворими доглядати та рукавиці плестимуть партизанам. А Вірочка каже, що хоче бути піонеркою, і пообіцяла допомагати бабі картоплю чистити. А ще ми вирішили...— У Віктора заблищали
оченята. Не моргаючи він дивився на Любов Іванівну, шоб побачити, яке враження справлять на неї його слова...— Ми вирішили організувати гурток самодіяльності. Багато дітей знають вірші напам’ять, пісні співають. Колька грає на мандоліні, а Валя — на гітарі. А у підривників є ж і мандоліна і гітара. Правда ж, це добре? Бо у нас немає ні театру, ні кіно, а хіба партизани не хотіли б послухати?
— Дуже добре,— згодилась Любов Іванівна, і в голові у неї промайнуло: «От тобі і Віктор»...
А він вів далі:
— А ми ще вирішили... Незабаром же день Червоної Армії. Правда? У нас до війни в цей день обов’язково урочистий збір відбувався. Ми вирішили теж провести збір загону і запросити командира й комісара.
— Правильно, запросіть. І художню частину підготуйте.
— Підготуємо! Але ми хотіли вас просити...— Віктор опустив голову,— шоб ви самі запросили комісара.
— Чому ж я? Самі зайдіть, зараз він у штабі.
Віктор мовчав, йому не хотілось потрапляти на очі комісарові: знову «генеральським сином» назве, сміятиметься. Ех, коли б комісар не був такий на нього сердитий!..
— Та як ми зайдемо? А коли він прогонить нас?
Любов Іванівна засміялась.
— Вигадуєш! Ну, коли так, підемо разом.
Комісар здивовано підняв брови, коли побачив Любов Іванівну в супроводі піонерів.
— А, піонери! Заходьте, заходьте. Ну, сідайте, молодці, розповідайте...
Очі його сміялись, особливо довго затримуючись на Вікторі. Той почервонів, аж сльози на очі набігли. Він чекав, що почне зараз комісар з нього кепкувати у присутності членів ради загону. Це ж сором який!
Та комісар і слова не промовив про вчинок Віктора. Він звернувся до піонерів:
— Значить, тепер в сніжки з криками «ура» не гратиметесь?
Члени ради загону винувато опустили голови, тільки Віктор витримав комісарів погляд і твердо заявив:
— Не будемо.
Така відповідь дуже сподобалась Михайлові Платоновичу- «Молодець,— подумав він.— Інший би сказав, шо я, мовляв, тут ні при чому. Бо я ж не грався, а, навпаки, припинив ту війну, а він бере її на себе. Точно такий характер у мого Льоні». І комісарові чомусь раптом схотілось погладити хлопця по голові.
Віктор, відчувши, що комісар не згадає йому про той гріх, заговорив, спочатку запинаючись, а потім сміливіше:
— Ми вас, товаришу комісар... Ми прийшли... просити від імені ряди загону... Незабаром свято Червоної Армії...
Михайло Платонович багатозначно глянув на Любов Іванівну.
— Добіре, добре. Прийдемо обов’язково.
Довго з ними розмовляв комісар. Особливо сподобалось їм, коли він порадив:
— Військову справу теж вивчайте. Піонери повинні вміти стріляти з гвинтівки. У мирний час може ще й рано було б вам це робити, але ви ж на війні.
Віктор тепер сміливо говорив з комісаром.
— А ми теж про це думали. Бо правда ж — який то партизан, коли він воювати не вміє? А коли нападе на нас багато німців, то треба, щоб усі вміли? А хіба ми малі? Ось Вані Семенцю вже дванадцять років...
— Тринадцятий,— поважно поправив Ваня і кашлянув у кулак.
Прийшли начальник штабу і командири. В землянці стало тісно,
і Любов Іванівна поспішила вивести хлопців.
Комісар сказав їм на прощання:
— А в сніжки... що ж, і в сніжки теж можна інколи погратись.
...І ось сьогодні піонери зібрались у призначений час.
Вікторові оченята горіли ще яскравіше, ніж старанно начищені золоті гудзики на його шинельці. Він стояв струнко і, на відміну від усіх інших піонерів, тримав руку не перед собою, а біля козирка, як це робили командири і комісар загону. Він голосніше за всіх співав «Інтернаціонал», яким відкривався урочистий збір піонерського загону, присвячений дню Червоної Армії.
Віктор переможно поглядав на Тимка: бач, мовляв, як гарно «Інтернаціонал» співають, а ось зараз піонерське вогнище запалає, і про Червону Армію розповідатиме сам командир.
Тимко ніби відчував Вікторові погляди і розумів, про що думає цей хлопчина в офіцерській шинелі, йому було прикро, що він брав мало участі в роботі загону. А втім тішив себе думкою, що і він сьогодні проявить себе на зборі. Хай подивуються всі! А поки що співав разом з усіма, не підводячи голови, вдаючи, що дуже заклопотаний Вірочкою, яка не відступала від нього.
Урочистий збір загону відбувався на тій галявині, де недавно діти влаштували були гру в сніжки.
Тепер сніг тут був розчищений і втоптаний дітьми. На середині галявини лежала купа зеленої глиці. Тут же стояла пляшка з бензином, який з великими труднощами Віктор виканючив у командира господарської роти.