Сутеніло. Програму вечора вів сам Віктор. Він був дуже задоволений, бо цю справу доручила йому Любов Іванівна. І він, списавши все на папірець, тепер непомітно заглядав у нього, боячись порушити хід урочистого вечора.
Вогнище спалахнуло весело, довгі язики полум’я потяглися в небо. Залунали радісні вигуки. Щасливий усміх грав в усіх на устах, в очах золотились, звивались гарячі вогники. Діти були захоплені,— вони біля свого справжнього піонерського вогнища!
Іван Павлович розповідав про Червону Армію, про те, як вона боролась за радянську владу, за щастя людей у дні революції. Це вона, сильна й могутня Червона Армія, де і Віроччин, і Тимків, і Вікторів батьки б’ються день і ніч з ворогом. А партизани допомагають Червоній Армії — б’ють загарбників у їхньому тилу. Весь народ став армією. І всі партизани, і їх командир Іван Павлович, і навіть вони, піонери — теж Червона Армія, бо їм партія, товариш Сталін доручили і наказали знищувати ворога.
Вогнище палало. Почався концерт. Всі присутні зачаровано слухали дівчинку, яка декламувала вірш про Червону Армію. Хоч більшість присутніх знала цей вірш напам’ять, але він звучав якось по-новому, кожне слово його проходило до самого серця.
Тимко пробрався до Віктора:
— Зараз виступить Вірочка.
— Яка Вірочка? — насторожено запитав Віктор, вбачаючи в Тим- ковій витівці якийсь підкоп під його авторитет.
Тимко пояснив.
— Теж вигадав! Вона ж не піонерка... І що вона знає?
— Почуєш.
— Так чому ж ти раніше мені не сказав? Я б її у список тоді...
В цю хвилину буря оплесків нагадала Вікторові, що треба далі виступати в ролі ведучого. Він вийшов у коло і дав слово Вірочці. Видно було, проте, що Тимкове втручання в справу вкрай зіпсувало йому настрій. Та коли, соромливо поблискуючи на всі боки щасливими оченятами і не випускаючи з рота пальчика, викотилась до вогнища маленька Вірочка, Віктор забув про образу.
Вірочка знайшла очима Тимка, той підморгнув їй підбадьорливо і знаком показав, що слід випустити з рота пальчик. Дівчинка слухняно опустила руки, високо підняла голову і задивилась кудись угору крізь пригасаюче полум’я вогнища.
— Піснею про Сталіна Починаєм день...—
співуче почала дівчинка, і навколо залягла така тиша, що було чути, як потріскують гілки в багатті.
Кращих ми не знаємо На землі пісень!
Закінчивши читати вірші, Вірочка засоромлено опустила голову і бігом кинулась до Тимка, та її підхопили чиїсь дужі руки, і дівчинка незчулась, як була вже на руках у командира.
— Молодець, Вірочка! Я й не знав, що ти така смілива.
Вона глянула в ласкаві очі дяді-командира і несподівано сама для себе похвалилась:
— А я ще знаю. Багато-багато. І співати вмію.
— А ти заспівай.
— Так... соромно.
Вірочка вагалась. Коли б Іван Павлович попросив її більше, вона обов’язково заспівала б, та саме в цей час командира й комісара спішно покликали до штабу.
Коли Тимко вбіг слідом за командиром до штабу, він був приємно вражений. Тут він побачив Сергійка і ще якогось дідуся.
Це був дядько Ларивон. Іван Павлович, побачивши його, зрозумів, що члена міського підпільного більшовицького центра привели в загін якісь незвичайні обставини.
Дядько Ларивон розповів про те, що дуже хвилювало і цікавило командування партизанського загону. Якийсь час вони не мали зв’язку з підпіллям і сьогодні вперше довідались про прибуття в місто фон- Фрейліха і про підлі наміри «загону» Лукана.
Командир і комісар задумались. Думати справді було про що.
ЗАГІН КАЛАЧОВА
По дорозі до загону Калачова приєднувались нові люди. Зупиниться Калачов на якийсь тиждень в одному місці, щоб розвідати дальші шляхи, і коли рушить у свою путь, далі, на тому місці вже цілий новий загін залишає. Нові групи й загони, які з часом зростали, множились, перетворюючись на грізну бойову силу. Дуже часто зустрічались на шляху більші й менші партизанські загони. Калачовці бачили, що немає місця на землі, на яку ступила нога фашиста, щоб там не боролись радянські люди проти ворога.
По дорозі на схід загін Калачова несподівано для ворога налітав на поліцейські й німецькі гарнізони, на залізничні станції, порушував зв’язок, пускав під укіс ешелони, палив ворожі автомашини.
В перші дні, як тільки створився загін, Василько став кращим помічником Калачова. В нього вистачало тепер енергії і на довгі переходи, і на важку розвідку.
Він найкраще вмів користуватись компасом і картою, добре орієнтувався на місцевості. А головне, умів усе бачити і безпомилково визначати. Василько завжди був готовий до бою. Але найбільше відзначився хлопець у розвідці; тепер він уже командував групою розвідників. Він підібрав собі найбільш витривалих і досвідчених розвідників. Хлопець пильно прислухався до всіх їх порад, завжди радився з товаришами, як краще провести розвідку. І вони, хоч були старші віком за нього, не думали про те, що їх безвусому командирові ще навіть неповні сімнадцять років.