Не раз Василько з своїми розвідниками допомагав загону. Так сталося і того разу, коли він з своїми розвідниками пішов у розвідку. Підійшли до шосейної дороги, що тяглася з заходу на схід. Залягли в кущах, занесених снігом і почали спостерігати. По дорозі снували
машини. Партизанам треба було пройти понад сто кілометрів безлісною рівниною. Тут окупанти почували себе безпечно, і Калачов задумався над тим, як краще проскочити з своїм загоном цю місцевість.
Спостерігаючи за рухом машин, які поодинці і групами снували зі сходу й на схід, Василько думав про те, що турбувало Калачова. І раптом у нього промайнула щаслива думка. Залишивши своїх розвідників, він поспішив до командира.
Калачов сидів у теплій хаті за картою. Різні думки роїлись у нього в голові. Він схилявся до того, щоб перейти вночі шосе і, пройшовши кілометрів тридцять на північ, знову заглибитися в ліси і продовжувати далі свій шлях. Цей шлях був невигідний, але що ж зробиш! Так безпечніше для загону. Коли зайшов Василько, Калачов зустрів його запитанням:
— Що там, Василю?
— Все в порядку, товаришу командир.
Василько розповів Калачову про рух німецьких автомашин на шосе.
—- Добре. Перейдемо легко, на ранок будемо в лісах.
Калачов провів червоним олівцем пряму лінію на карті. Вона перетнула широку рівну лінію шосе, лягла між квадратами сіл і хуторів, спинилась в зеленому масиві мішаного лісу і закінчилась невеличким червоним кружечком. Василько розумів, що кружечок на карті, позначений Калачовим, це новий табір, де загін простоїть кілька днів.
Він сковзнув оком по прямій лінії шосейки із заходу на схід.
— А до цього лісу далеко? — запитав він.
Калачов швидко відповів:
— Сто дванадцять кілометрів.
— Три години ходу,— ніби сам до себе проказав розвідник.
Калачов зацікавлено і здивовано глянув на Василька, але не спитав нічого.
— А знаєте, Федоре Івановичу, що я надумав?— запитав Василько.
— Говори.
— По шосе їхати на машинах.
— На машинах, кажеш? — перепитав Калачов.
—■ Це дуже швидко і, головне...
Калачов устав з-за столу і повагом заходив по хаті, міркуючи вголос:
— Захопити п’ять-шість машин. Посадити людей... Так, так... Здорово, єй, єй, здорово! Голова в тебе, Івановичу, просто генеральська!
За годину Калачов і Василько були вже біля шосе.
Н: Н: ^
На шосейній дорозі стояло з десяток людей. Вони топтались на місці, підплигували, дехто бігав взад і вперед, бо було дуже холодно. Дошкуляв не так мороз, як холодний вітер, який забирався під одяг, пробирав до кісток.
В другому місці кілометрів за півтора вийшла ще одна група.
Незабаром вдалині, з’явилась машина. Вона йшла зовсім безшумно — вітер відносив звуки мотора вбік. Коли машина наблизилась, один з тих, що стояли, вийшов уперед і змахнув прапорцем. Машина притишила хід, загальмувала і спинилась серед гурту.
За хвилину єфрейтор, який сидів у кабіні, змушений був перебратися в кузов, де на бочках та ящиках уже розмістилось десятків зо три поліцаїв, а в кабіну залізла мовчазна людина у формі обер-лейтенанта. Шофер-німець спробував був заговорити, але, наразившись на офіце- рову мовчазність, розгублено замовк. Він знав одне, що подорожніх треба везти...
Так за якихось півгодини весь загін Калачова розмістився на німецьких автомашинах. За руль сіли шофери-партизани. Калачов сам вів колону.
По дорозі час від часу зустрічались ворожі машини. Калачов впевненим і владним рухом зупиняв їх. Фашистські солдати, побачивши офіцера, безмовно корились йому. Розмова закінчувалась швидко, і загін Калачова рушав далі, а зустрічні машини лишались догоряти на місці.
Великі села і навіть якесь місто лишалися збоку. Але кілометрів через тридцять від початку подорожі на шляху партизанам стало якесь містечко. Про нього Калачов знав по карті.
Вечоріло. Вдалині замаячив червоний будинок на горі, мабуть колишній панський замок, і дві церкви. Калачов знав, що перше ніж потрапити в містечко, треба переїхати річку. На річці стоятиме патруль і буде перевірка документів. Що ж — документи в порядку...
Коли перша машина в’їхала на міст, з будки на протилежному кінці мосту вийшов патруль. Він жестом наказав спинитись. Порівнявшись з ним, шофер спинив машину і мовчки подав у напіввідчинене вікно кабіни документи. Калачов вийшов з кабіни, підійшов до патрульного.
Той не встиг віддати честі, як звалився на дорогу, а Калачов уже був у будці, де прикінчив другого патрульного.
На останній машині у партизанів була вибухівка. Калачов наказав мінерам негайно замінувати міст.
Через кілька хвилин розвідники привели до Калачова якогось діда.
— Хто будеш? — ласкаво запитав Калачов.
— Муляр, прошу пана, звичайний муляр.
— Що муруєш?
— Хто на що покличе, прошу пана. Але хай має пан на увазі — невеликі тепер заробітки.
Калачов бачив, що перед ним був трудівник
— Німці де?
— Чого пан хоче? — не зрозумів муляр.
-- Нам треба знати, де розміщені німці.
— А-а!.. У військовому комісаріаті, прошу пана. Там і комендатура, а поліція поруч...
— Скільки їх?
— Чоловік сто, прошу пана, може більше.