...Швидко наступила зимова ніч. В містечку загорілося світло. Загін Калачова пішов на знищення ворожого гарнізону.
Через якийсь час гарнізон перестав існувати. Міст злетів у повітря. Загін знову рушив у путь.
В лісі забрали з машин все найпотрібніше, знову стали на лижі і, підпаливши транспорт, пішли вперед. Кілька кілометрів пройшли по шосе, освітленому вогнем палаючих машин, а потім звернули вбік. Замаскувавши сліди від лиж, пішли лісом, все далі й далі від миготливої заграви.
...Понад тиждень простояв загін Калачова у цьому лісі. З кожної розвідки Василько і його товариші повертались веселі. Вони розповідали, що фашисти боялись тепер їздити по шосе поодинці. Вони їздять тільки великими колонами і нерідко самі між собою вступають у бій.
Згодом загін знову рушив на схід. Василько тішив себе надією, що незабаром побачить береги рідного Дніпра.
НАРАДА
Цілу ніч і весь ранок Тимко, Іван Павлович і комісар приймали гостей. Вірніше, приймали командир з комісаром, а Тимко був при тому присутнім.
Приїздили командири інших партизанських загонів. Один прибув аж за двісті кілометрів. Тимко приглядався до них, і кожен з командирів йому чимось подобався. Ось командир загону імені Ворошилова — високий, ставний, весь у ременях, а кінь під ним — не кінь, а блискавка... Командир загону імені Пархоменка — бородатий, кремезний і зовсім без ременів, тільки з пістолетом на поясі і автоматом на грудях. Іван Павлович розповідав, що цей командир колись у самого Пархоменка воював.
Іще було багато інших. До кожного з них приглядався Тимко критично, боячись, щоб який-небудь не виявився кращим за Івана Павловича. Але він був задоволений — як не придивлявся, але кращого за свого командира не знайшов. І справді ж бо так. Бач, як усі поважають Івана Павловича! Всі з’їхались до нього.
Тимко знав — буде важлива нарада. З розмов він зрозумів, що фашисти готують наступ на партизанів. Іван Павлович, як тільки довідався від дядька Ларивона, зараз послав гінців у всі загони і в підпільний обком. Тепер всі зібрались... Хай не думають німці, що так партизанів і захоплять... Нічого вони не зроблять, коли народ весь проти загарбників. Та ще й з Москви партизанам допоможуть. Іван Павлович літаки викликає, щоб автоматів та патронів багато привезли. Ех, жарко буде, коли вони прилетять! Тоді вже обов’язково він побачить справжній літак. А може, ще й політати пощастить: це ж свій, московський!.. Ось тільки де тут, у лісі, сяде той літак?
Так міркував собі Тимко, походжаючи біля штабного приміщення, де зараз відбувалась нарада, йому дуже кортіло бути там, але знав, що не можна.
— Здоров, Тимку!
Віктор підійшов так нечутно, що Тимко навіть здригнувся і зустрів його переляканий поглядом. Та Віктор не помітив цього.
— Здоров,— опанувавши себе, недбало відповів Тимко.
— Командир або комісар є?
Тимко зразу відчув, що він саме та людина, яка має оберігати спокій свого начальства.
— Є, а що тобі?
— Справа у мене.
— Яка справа?
— Так я тобі й скажу!
— То так ти й побачиш їх!
Віктор спалахнув. Подумаєш, ад’ютант! Хай спробує не пустить!
— Я і сам піду!
— Так і підеш!
Віктор рвонувся до дверей штабної землянки, але Тимко схопив його за руку.
— Та ти збожеволів? Нарада там... Розумієш?
— Яка нарада?
Тимко глянув навколо, зашепотів.
— Дивак, не розумієш... Усі командири з’їхались... Радяться, як фашистів розбити.
— А-а-а! — спроквола протяг Віктор, забувши про свою образу. І теж прошепотів: — Ех, коли б і нам у бій!
Тимко якусь мить дивився на Віктора з почуттям власної вищості. Він хотів сказати щось ущипливе, а потім, передумавши, заговорив примирливо, дружньо:
— А що ж ти думав? Коли полізуть на нас німці, доведеться й нам...
— Невже полізуть? — запитав Віктор, і оченята його розширились.
Тимко був задоволений, йому сподобалось, що Віктор злякався. От
він, Тимко, нічого не боїться. Подумаєш, не бачив він фашистів!
— А що ж ми робитимемо, коли полізуть?
— Битимемо.
— А коли їх багато?
— Тхі... Подумаєш! Командири знають, що робити. Тому ж то й радяться.— І, багатозначно підморгнувши Вікторові, додав: — Партійна нарада, о!
Віктора це цілком заспокоїло:
— А-а... Тоді так, коли всі партизани разом...
— І народ увесь з партизанами... Тут, брат, сила! Ось хай тобі комісар скаже.
— А він говорив... Думаєш, не чув?
Розмова знову набирала для Віктора неприємного характеру. Йому не подобалося, коли Тимко підкреслював, що він, Віктор, далекий від справ загону. І Віктор заговорив про інше:
*
— А я хотів, »щоб командир або комісар побачили, як наші піонери працюють.
— Є там на що дивитись...
— А що ж, нема?
— У нас зараз не до того.
— Ходімо, сам побачиш. Хочеш?
Тимко якусь мить вагався: залишатись тут чи, може, справді піти? Вже з досвіду він знав, що партійні наради тривають довго, і пройтися по табору дуже кортіло.
Передусім Віктор потяг Тимка на кінний двір. Тут вони зустріли піонерів — шефів. Хлопчики старанно чистили партизанських коней. Дід Макар, який тепер був старшим конюхом у партизанському загоні, задоволено спостерігав за їх роботою, інколи незлобиво покрикуючи: