— Ей, шпаченята-гусенята, закінчуйте свою роботу!
Віктор запитав у діда:
— Діду, як наші хлопці — добре працюють?
Дід Макар зацікавлено подивився на хлопчика, очі йому враз заграли, він витяг з зубів люльку.
— Іч ти — енорал! «Працюють»! Ось сам би взяв скребло та й пройшовся б разок. А то, бач, «чи добре працюють?»
— У мене інші справи, діду...
— Які ж це в тебе справи? Гав ловити?
— Я голова піонерського загону, діду.
Дід Макар знову посміхнувся самими очима:
— Іч ти!.. Старший, значить, над ними? Бач, а я думаю, чого це вони до роботи так припали, аж, виходить, начальство побачили...
З кінного двору Віктор з Тимком зайшли в майстерню, де ремонтувалась зброя. Зброярі ремонтували гвинтівки, міномети. Дівчатка і хлопчики сиділи біля купки патронів і старанно зчищали іржаву зелень. Біля кожного піонера лежала купка таких блискучих патронів, ніби вони тільки що з заводу.
— А я більше всіх вичистила! — зустріла Віктора й Тимка одна дівчинка.— В мене вже вісімдесят шість!
— А у мене вісімдесят!
Вони й тут затримались на кілька хвилин, а звідти зайшли в санчастину. Піонери давали концерт.
Палата партизанського госпіталю була невелика, айє якось особливо чиста. Стіни ЇЇ були завішані шовком із парашутів. Хворі лежали на нарах, застелених чистими ковдрами.
Посеред кімнати сиділо двоє піонерів: один з мандоліною, другий — з гітарою. Вони старанно і зосереджено виконували веселу польку. Поранені — хто сидів, хто лежав, спершись на лікоть або просто повернувшись на бік, щоб краще бачити молодих артистів.
До Тимка підбігла Вірочка:
— Ой, Тимко, ти спізнився'., я вірші розповідала, аж три, і співала!
— Справді?
— Чесне піонерське!
Потім наблизилась до самого вуха і зашепотіла радісно:
— Ох, і плескали! Я аж двічі співала.
— Яку ж ти, Вірочко?
— Про Сталіна співала... А розповідала... теж про Сталіна...
Мабуть, у цю хвилину ніхто у світі не був щасливішим за маленьку
Вірочку.
— Хочеш, я ще заспіваю?..
Хтось узяв Тимка за плече. В людині, яка весело і разом з тим якось болісно посміхнулась до нього, Тимко пізнав дядька Івана Кар- пенка. Згадав той вечір, коли всі вони йшли за Дніпро і зустріли його, закривавленого, понівеченого. Тепер на обличчі Івана залишились тільки рожево-сині шрами, в одному оці половина білка була затягнена червоними жилками.
— Як справи, синку?
Тимко хоч і зрадів цій зустрічі, але зніяковіло подивився на пораненого. Згадав все те, що почав він поступово забувати в загоні: смерть Сави, розправу фашистів над колгоспниками, дим і полум’я над рідним селом...
— Добре, дядю. А ви ж як?
— Нічого, зажило вже... Око праве ще трохи поболює. Але вже скоро випишусь. Мати ж твоя як?
— На кухні працює.
— А цього?.. Іванового хлопця... Василька немає?
Тимко при згадці про Василька схилив голову.
— Немає, дядю. Загинув, мабуть, наш Василь.
— Шкода хлопця! Розумний був.
Тимко ще нижче схилив голову. Карпенко побачив, що своїми запитаннями дуже засмутив хлопця.
— Нічого не поробиш... Скільки людей знищив проклятий фашист! Прийде й на нього погибель!
Тимко вже не чув і не бачив того, що показували артисти-піонери. Згадка про Василька боляче роз’ятрила йому серце. Він непомітно вийшов з палати.
Надворі починалась віхола. По небу низько пливли важкі хмари, дужі пориви вітіру наносили бурани снігу, стогнали, згинаючися до землі, дерева.
Іван ПавлоїЙїч проводжав гостей у дорогу. Тимко підійшов до командира і почув його слова, звернені до командира загону імені Пар- хоменка:
— Триматимемо щоденний зв’язок. Не можна чекати, поки фон- Фрейліх в наступ піде. Наступаємо ми.
Побачивши Тимка, Іван Павлович наказав:
— Тимко! Командирів батальйонів і рот негайно до мене!
— Єсть!
Перемагаючи вітер, помчав Тимко від батальйону до батальйону, викликаючи командирів на нову нараду.
ТИМКО В БОЮ
За три доби Тимко відразу відчув себе не лише дорослим, а й воїном. Він побував у бою. У справжнісінькому бою... І тепор на його поясі блищала невелика кобура з пістолетом. Ге, тепер хай Віктор рівняється з ним. Все говорив: «Подумаєш, ад’ютант! Я, мовляв, голова піонерського загону, а тільки захотів би, теж став би ад’ютантом у Михайла Платоновича...»
Повертаючися з бою, Тимко навіть не міг заснути. То він уявляв, як зустрінуть його піонери, то пригадував зі всіма подробицями подію, що круто змінила його життя, зробила його воїном-пар- тизаном.
Ще три дні тому він довідався, що на нараді командири загонів вирішили розгромити гітлерівський гарнізон у великому селі.
Фашисти зайняли будинок середньої школи, вікна замурували цеглою, перетворивши їх на бійниці. Широке шкільне подвір’я порили траншеями, а по кутках садиби побудували надійні укріплення. Спробуй їх узяти!.. Іван Павлович добре все те знав.
Він з начальником штабу сидів за картами, а Тимко переживав, боявся, що командир і цього разу не візьме його з собою.