Він кілька разів намагався заговорити з Іваном Павловичем, попроситись, та не знаходив слушного моменту. Командир то сидів над планами — і не можна тоді його було відривати від думок, то розмовляв з начальником штабу, то коротко наказував: «Тимко, поклич такого-то»— і Тимко мчався, як вітер, по табору; то приходили командири до Івана Павловича... І так весь день. Пригнічений сидів Тимко біля порога і зітхав.
Ось зайшов командир роти Баранов. Він був одягнений по-військовому, і хоч його шинелька (вона, мабуть, бачила немало лихих пригод і злигоднів) вся витерлась і зносилась, Баранов не хотів з нею розлучатись. Командир роти доповів, що рота в повній бойовій готовності і чекає, щоб вирушати на виконання завдання.
Командир загону запитував про щось Баранова, але Тимко всього цього не чув. В його вухах дзвеніло, серце налаталось, а мозок свердлила одна думка: «Не візьме!»
Як буря, влетів у землянку Кирпичов. Його любив і побоювався Тимко. Молодий донський козак, з хвацько закрученими білявими вусиками і великим шрамом через усе обличчя, в широкому синьому галіфе з чорними шкіряними леями, в коротенькому кожушку, обтягненому десятками ременів і ремінців, на яких висіла шабля, а з другого боку тріпалася велика кобура з-під маузера,— він був дуже показним, цей командир кавалерійського ескадрону! З-під кубанки вився такий же, як і вуса, білий чуб, а очі завжди сміялись.
Прийде бувало Тимко з наказом від командира: «Товаришу командир кавескадрону, вас викликає командир», а він козирне йому хвацько, аж шпори задзвенять, мов дзвіночки на бубні, та: «Слухаю, ваше скоро-
діє, товариш ад’ютант!» А очі сміються. І сміються всі кавалеристи. А Тимкові не до сміху. Він ніяк не може зрозуміти, чому кепкує з нього Кирпичов. Мабуть, думає: «Теж вояка — по табору бігає, накази передає. У бій пішов би, як ми з своєю кавалерією».
Слухаючи, як Кирпичов доповідав командирові, що кавескадрон готовий виступати, Тимко думав: «Ех, коли б узяв командир у бій! Нічого не побоявся б — в самий вогонь поліз би! Хай побачив би Кирпичов, що я умію...»
Іван Павлович наказав виводити групу з табору. Ад’ютант командира Соловей побіг запрягати тачанку. Тимко хоч і любив і поважав Солов’я, але все ж ревнував його до Івана Павловича і тому завжди поспішав кожен наказ, даний ад’ютанту, перехопити і виконати сам. На цей раз Тимко навіть не поворухнувся. Затамувавши подих, він вибирав хвилину, щоб звернутись до командира. А той, розмовляючи з начальником штабу, поспішно вкладав у свою сумку якісь папери, повісив поверх кожуха бінокль, перевірив, чи добре закріплені на руках компас і годинник.
Ось він зараз, мабуть, рушить до дверей і тоді... Ех, що буде, те й буде! Тимко підійде, козирне якнайкраще, якнайдужче стукне закаблуками і скаже: «Дозвольте, товаришу командир, і мені в бій! Я не злякаюсь...»
Але це ще буде попереду, а зараз Тимко, готуючись до цієї розмови, тільки зітхав. Зітхав так голосно, наче стогнав.
Іван Павлович глянув на нього:
— Ти що, Тимку, хворий?
Тимка це так вразило, що він навіть не знайшов слів і тільки заперечливо похитав головою, а потім промурмотів щось, немов глухонімий.
— Шкода!.. А я думав тебе з собою взяти.— Командир посміхнувся.
Тимко забув, що треба козиряти; всі правила військового статуту вискочили у нього з голови. Він підбіг до Івана Павловича, взявся за його пояс, благально глянув у вічі. Ну точнісінько так, як колись просив чого-небудь у батька.
— Товаришу командир... Не хворий я... То я так... що не берете... Я дуже, дуже хочу!
— А так зітхаєш, немов хворий.
— Через те я й зітхав... а тепер і разу не почуєте.
...Сидячи на командировій тачанці, щасливий Тимко спостерігав, як пройшла кавалерія Кирпичова, як промчали по лісовій дорозі десятки саней, обліплених партизанами роти Баранова. Здіймались погрозливо вгору гвинтівки, кулемети, дивився в небо міномет, а, головне, люди були відважні, сміливі. І з ними Тимкові зовсім не страшно.
Тимко думав, що бій почнеться відразу. Але те, що відбувалося, його дивувало, було йому зовсім не зрозумілим. Замість того, щоб з ходу напасти на ворожий гарнізон, Іван Павлович спинив свій загін у невеличкому хуторі біля лісу. Коли розвиднілось, партизани побачили звідси село, яке розкинулось у долині.
Минав день, а наказу починати бій не було. Партизани розмовляли з населенням, до командира приходили люди в різних справах.
Особливо вразила Тимка така сцена. Зайшли до командира старий дідок і бабуся. Бабуся штовхала поперед себе діда, мабуть гадаючи, що саме йому, як господареві, годиться вести розмову, але непомітно для себе розповідала все сама:
— Двоє нас тільки. Синів ще є троє. Та як пішли на Петра, то й досі воюють.
— Істинно так,— підтакував дід.
— Невістки живуть на відділі, а найменший мій Іванко при нас жив. Та він ще не одружився. Так що ми одні тільки. І вся надія була, все, за що руки зачепити — корівчина та.
— Істинно так,— підтверджував дід.