— А гарна корівчина була, та забрав той собака. Бач, старим не треба, а йому треба. То це ми почули з старим, що своя влада повернулась, то я й кажу: «Іди проси старшого, хай корову нам староста поверне».
— Істинно просимо... бо ж жити ні з чого.
Як виявилось, тепер староста цього хутора втік в село, сподіваючись на захист німецького гарнізону.
Тимко з двома партизанами допомогли дідові й бабусі свою власну корову повернути додому. Тимкові це дуже сподобалось. Особливо коли бабуся, почастувавши його вареником з капустою, запитала:
— Скільки ж тобі років, онучку, що тебе мобілізували?
— А мене не мобілізували. Я сам пішов, бабусю.
Бабуся довго дивилась на нього:
— Іч ти який спритний! Сам пішов...— А потім порадила: — Під кулі тільки не лізь, бо вони ж коли стріляють, то не дивляться, старе чи мале: убити можуть або, боронь боже, калікою зроблять. То-то горенько буде матері!
До командира посходилися всі чоловіки і молодь з хутора. Деякі молодші в загін попросились, а решта висловила таке бажання:
— Коли б нам на хуторі загін такий створити. Щоб, значить, всі були при зброї, і коли йтиме окупант — бити. І з вами щоб зв’язок тримати, коли треба. Ми вам допоможемо, а коли буде нам скрутно, ви тоді нас підтримаєте.
Так на хуторі було створено групу самооборони, в яку ввійшло чоловіка з сорок. У більшості знайшлася і зброя: гвинтівки і навіть ручний кулемет.
Тимко гадав, що бій відбудеться вночі, та Іван Павлович послав з хутора двох жінок попередити німців, що на них цієї ночі нападуть партизани. Тимко нічого не розумів. Він здивовано дивився на командира, якому звик вірити беззастережно, і думав: «Що це з ним? Такий розумний і такі дурниці робить: ідіть, мовляв, попередьте. Та вони ж переб’ють усіх. Ех, Іване Павловичу!..»
Командир, мабуть, не помічав того, що за ним пильно слідкує хлопець. Спокійно сидів собі за столом, уважно розглядав карту, читав папери. Час від часу на його великому чолі збирались глибокі зморшки, брови сходились докупи, і між ними в глибокому рівчачку лягла густа тінь від світла лампи. Тимко знав: командир чимось незадоволений. Зараз він двома пальцями правої руки закрутить донизу вус і прикусить губу. (Тимко ніколи в цьому не помилявся.) І справді, Іван Павлович завченим рухом закручував вуса і міцними зубами прикушував нижню губу.
Але ось у хату заходив хтось із розвідників і чітко доповідав про те, що помічено в ворожому гарнізоні. «Не сплять. Всі на варті». Командир ставав невпізнанним. Розгладжувались на чолі зморшки, брови розходились в сторони, сірі очі задоволено посміхались, під вусами в посмішку складались губи, а руки стискали одна одну. «Добре, дуже добре!»
Тимкові ставало не по собі: «І чого він радіє? Ті не сплять, вартують, а він радіє. Ех, а я думав... Ось був би я командиром...»
І Тимко починав фантазувати. Він бачив себе таким же високим і ставним, як і Іван Павлович, він так само примружував очі й хмурив чоло, навіть так само двома пальцями правої руки підкручував вуса і притискав зубами нижню губу. Через плече у нього автомат, через друге пістолет (ні, два пістолети!), бінокль на грудях, а в руках... Пу, в руки можна взяти й кулемета. Він тільки не такий спокійний, як Іван Павлович. Під’їхав на коні до гарнізону. Обернувся, а за ним кінноти, кінноти! Змахнув шаблею: «За мною, вперед! За Батьківщину! За Сталіна! Ура!» І першим вскочив у вцрожі укріплення...
...На нього хтось дивився. Знайомі олов’яні очі, в товстих губах сигарета. Кашкет колесом, а на кашкеті череп і дві кістки навхрест. Потім він почав цілитись у Тимка з автомата. Тимко опустив йому на голову шаблюку, здригнувся і... прокинувся. На столі горіла лампа. Івана Павловича не було.
Тимко поспішно одягнувся і вийшов з хати. Ходив по хутору. Прислухався до розмов. Всюди було чути жарти, сміх, мов нікого не турбувала така бездіяльність. Тільки в одному місці він почув розмову, яка зацікавила його:
— Так навоюємо. Прийшли і стоїмо. Не ми йдемо на німця, а ждемо, щоб він пішов на нас.
— У нас розвідка,— сказав хтось.
— Розвідка! Німець теж не дурний. Командири у нас...
Тимко придивився до того, хто говорив, і впізнав Швачка. Згадав, що Іван Павлович наказав стежити за ним, дивитись за кожним його кроком. Не довіряють йому, а чоловік, дивись, за справу як боліє.
А Швачко тим часом бурчав:
— Командири — казна-що! Тепер такий час — думаєш, він свій, а він... Щось не подобається мені така війна...
В гурті запанувала важка мовчанка. Всім було прикро. В Тимко- вому серці ворухнулась образа й злоба. Тепер уже до цього... Швачка! Яке він має право говорити таке про бойового командира, якого партія поставила? Хіба Іван Павлович не знає? Але чому ж він попередив німців?..
...Минув ще день. І ще ніч. І знову день. Тільки на третій вечір Іван Павлович дав наказ — виходити з хутора в ліс. Він наказав одному дідові піти в гарнізон і сказати, що партизани, як видно, злякались і пішли в ліси.