Фашисти свого солдата не подарували. На другий день опівдні вони зігнали людей па церковний майдан і повісили на хрестах трьох заложників: Івана Гринчукового, Тодора Власюка й Кифо- ра Цимбалиста. Над Кифором обірвався шнур, рябий фельдфебель відчіплював ремінь від штанів, а посинілий Кпфір важко дихав, хапаючи широким ротом повітря, як риба воду. Підскочило ще двоє солдатів і довішали Цимбалиста па ремені.
Люди німіли. Старий Іван зомлів у гурті. А Марійка-ворожка збожеволіла...
Мика побіг назад на верховину, де роздоріжжя коло Бергоме- ту. Він очманів від баченого й вже пе стерігся. Заскочив на Гов- Дю, вигріб автомат, зарядив...
І раптом, коли він уже вчинив помсту пад черговим фашистом, перед ппм стала Наталя — її тінь, світла пам'ять. Переступила через три трупи німецьких солдатів-вішальників і того рябою, що Цимбалиста мучив, як була раніш —з книгою в руках, в зеленій гімнастерці,— і сіла в гущині біля нього.
— Ти вбив?
— Хіба-сь не бачила?..
— Гордуй мій, я ж далеко. Ади, на мені фартух німецький!
— Я визволю тебе з неволі!
— Вий німців, Мичку! — просила бранка.
— То вернеш?
— З весняним листом!..
І хоч це була уява, болюча, кровоточива мрія, Мика, ще забобонний, як його дід і прадід, повірив, що вчителька десь тут, у горах... Бо він не міг без неї!..
Знову примчали німці до села. Шість крайніх від лісу газ- дівств злетіли в повітря. П’ять легенів, як п’ять оленів, наклали головами...
А як чужинці вертали назад з чорної роботи, Мика, вволюючи Паталину волю, прострочив з автомата ворогів коло Білого каміння.
Тоді німці прислали в село Опопьку Лямника, зрадника, підсліпуватого, коростявого. І він розклеїв па стовпах комендантський наказ.
Але хто вичерпає гуцульську любов! У відповідь на наказ Мика спустився з гори додому, знайшов у світлиці папір і мстивою рукою, навченою Наталею грамоти, написав:
«Застерігаю усіх фашистів, щоб у горах нікого не вішали й не збиткувалися. Бо застрілив тих шістьох і зарізав одного я. Я тоже годен за верховинця вбити десять ваших! Будете їздити — виріжу всіх! Верховинець».
Увечері, як стемніло, Микові грамоти висіли па будинку коменданта.
А месник ішов у гори. Лягав горілиць, закривав сумні очі. З барви дерев злітала уява — Наталя. Від неї віяло далеким, незнаним краєм, тугого і холодом. Та серце приносила завжди чисте, любляче:
— Як моцнпй, любчику, як дужий?
— Хвали біг,— знімав кресапю Мика, знаючи, про що вона зараз спитає. І вона питала:
— Ти сьогодні вбив?..
— Вбив...— глухо відповідав він, і очі в гуцула загорялись грізним вогнем.— Не буде панів, не буде рабів!..
Дерева з вітром підігравали їх мові. Сум слався долом, як тумани. Любов і ненависть пашіли в словах.
А па райок німці рахували нові трупи власних солдатів.
І от фашисти почали лови. Вони виставили в селі наряд з солдатів. Никали по безлюдних кичерах, зазирали до одиноких газдівств. Зупиняли лісників і питали:
— Ей, а чи не бачили десь такого?..
— Якого?
— Такого, з автоматом!..
їм плювали вслід.
...Мику таки підстерегли. Сидів над потоком і колотив у воді зорі однієї ночі, як автоматна черга збила над головою купу листя. В ту ж хвилину він відповів своєю, а ще за мить був на правім березі річки.
По ньому відкрили шалений вогонь. Ліс уже мчав на широко округлені очі хлопця. Смереки розкривали темпі обійми. Щось важке вдарило його в голову. Замутило світ... Згарячу пробіг іце трохи... І раптом ясно відчув, що біля нього ніби з'явилась Наталя.
— Сюди! — схопила вона свого учня за руку, не даючи п хвилини передихнути, і вопи вскочили в ліс.
— Ти тут? — зрадів Мика.— Ади, я годен!
Він повернувся до галяви, по якій хортами мчали німці, і випалив. Два солдати впали.
— Не треба, заманено їх!..— волала Наталя.— Біжімо!..
Bonn заглибилися в ліс. З вівчаревої голови цівкою лилася кров, лишаючи для ворогів червоний слід.
На мить він приходив до свідомості, Наталя щезала, а він ясно чув, що десь близько шумить потік. Мика хотів пити. Але він тримався і біг, бо знав, що як зігне голову до землі, загубить свою Наталю, її світлу тінь, що вела вперед. І Мика терпів, ковтав слину, кров і. похитуючись, ішов за нею, за любкою, як годиться учневі за вчителькою.
«Ми йдемо в глибокі гори, в низи зелені, верхи КВІТКОВІ...» — знову з’явившись, заспівала дзвінко Наталя, що встигла па ходу заквітчатися, як колись, вінком з лісових квітів.
Мика ще раз оглянувся і, як йому здалося, запально дав чергу по своїх слідах, хоч не міг навіть втримати автомата. І зачув, паче крізь соп, повий поштовх у плечі.
...Попереду стелились гаї. Ласкава, віднині кругла й зрозуміла земля — його Радянська Батьківщина — вабила гуцула вдаль. На одній галяві Миці зустрілися дванадцять озброєних гуцулів — спішили назустріч ворогу. Народна відплата гула горами, займалася, як заграва.
Плаями їхала верховинська весна на зеленім коні. Сам Ілля- громовержець вигравав у золотий ріг червневі громи. Мика знав, що це марення, викликане втратою крові. Відмахуючись від нього, розгортав руками кущі й благав, кликав:
— Де ти?..