Миколі було трохи лячно те бачити й слухати. Він вптріщував очі, забував за кожним вигуком закривати рота, проте тримався стійко. З дитинства звик до неймовірного, ще з казок матері — скільки у лісі чудес! — і охоче згоджувався з нею. Помалу стіни омріяної своєї хатп з вузькими вікнами та зіллям за образами, з газдівством, з коровами розступилися, весільні цимбали затихли, Щезли інші наївно-примітивні пастушкові впмрійки, а в колі, що утворилося, блиснув у чорні очі гуцула інший, відкритий Наталею світ — широкий, чарівний.
— Яка на тобі... на вас блузка...— говорив Мика, бажаючи віддячити Наталі за науку щирими, наївними словами.
— Яка? — цікавилася дівчина.
— Зелена та легенька... Як березове листя...
— А знаєш з чого зроблена?
— Ласкаво прошу сказати!
І наука продовжувалась. А за цим прийшло й інше почуття, ніжне, мов звук па флоярі. Чомусь дужче стало битися серце в грудях гуцула, як ішов їй назустріч, нащось почав ніяковіти без причини. Чогось не міг, як раніш, спокійно дивитися в її сині очі — глибокі, мов гірські безодні,— і слухати мову — вільну й безпечну. А як за руку брав, тремтіла власна рука...
Звідки взялося таке почуття? Що означав той трепет?..
Не знати, чи довго б ще Мика пас па верхах свої вівці і думав про щезника та Чугайстра, чи, може, не витримавши після розмов з Наталею, збіг би одного ранку з гори в село та й прямо до школи, коли б...
Коли б однієї неділі ранком з путилівського боку не прикотив до села десяток чорних машин, а в них — зелені солдати. Воші зупинилися біля церкви й зачали питати, яке це місце, що на карті його нема. Гуцули догадалися, що це чужинці, що це вороги і що, мабуть, почалась війна. Непомітно розходились і зникали. Мику шарпнув за сардак Іван Гідорин:
— Ходи, це ж німці!
— То що?
— Уб'ють, тікай!
— Дурний, за що?
Мика розсердився. Відійшов до плота, сперся на кіл і почав дивитись. Ловив рухи грубих кухаревих рук над кровоточивим поросям, позирав на блискучі автомати, вслухався в різке герготання.
Па лиці Миковім грали вилиці.
Яспо було: вони прийшли не з добром. Але з чого почнуть? Кого зачеплять? Будуть бити чи лише накладуть податки? Хто впаде перший? А хто зрадить?..
Наперед каже — його хай не чіпають! Він не скине капелюха, не забелькоче по-німецьки! Він не стерпить, не зігнеться! Він Є гуцул, прошу вас, і хай грім поб’є того, хто в це не вірить!..
В Миці знову гордуй прокидався.
Не зачепили Мику. Вразили болячіше. Третього дня погнали солдати через їхнє село з Шипоту чималий гурт хлопців і дівчат. Мика саме ладнав хвіртку. Глянув з гори па натовп — і сів. У третьому ряду, заплакана, маленька, йшла його, Микова, вчителька...
Він слова не сказав, як проходила повз двір. Все в ньому скам’яніло. Згорнувся, скріпився. Тільки глянув гостро, значуще:
— Я дожену, душко!
Коли ж страшний гурт пройшов, знімаючи, як куряву, плачі й зойки, Мика впрів. Ного Наталю забирають до Німеччини! А як же буде з сонцем, що сходить і заходить, з білою зорею, із землею, що віднині є кругла? Як буде з тим почуттям, що народилося в гущині лісів,— бурхливе, мов хвиля на Черемоші?..
Мика зірвався і побіг до центру села. Там він уже не застав Наталю. їх повели на залізницю і одразу посадовили у вагони. Підскочив, дихнув гаряче:
— Наталю-лелечко!.. Що з тобою?..
Вопа мовчала. Лиш очі сипі, гарячі говорили багато. Навчали!..
Довкола шумів натовп, гарчали німці, ревли паровози. Гуцульське горе бушувало морем. 1 над ним жалібною чайкою квилив Наталии і Мпків жаль.
Завив поїзд. Зойкнув натовп. Хитнувся тихо на вітрі Мика.
— Не забудь наших днів!.. Не забудь!..— ридала Наталя, відходячи в туманну безвість, і махала білою хусткою.
А Мика мовчав. Дивився услід їй, такий малий і нікчемний серед чорних німецьких вагонів, у тій своїй рудій від давності свитці, з кресанею в руках, з широко відкритими очима. Що міг він зробити?..
Сарпюком обкраденим біг Мика назад, додому. Як минув кленовий місток, як вирвався з міського гвалту, тяжкий біль ухопив за серце. Горе розлуки лиш тепер вразило його. Впав па траву, як зелений карпатський подорожник, притулився щокою до землі.
...Морок ліг па Мпкові очі. Гірський туман обняв білий світ. І в пім по бачив Мика своєї вчительки...
Скільки так лежав, пе пам’ятає. Враз підвів голову. Кліпнув віями й здригнувся. Впився в дорогу й завмер. До містка підходив німець — солдат чи офіцер. Ніс на собі автомат і рапець. За два кроки від Мики спинився, повернувся спиною і почав закурювати.
Мика враз змерз. В нього заклацали зуби, задрижали плечі. Тільки руки пашіли жаром. «Чого ж ти ждеш, Мико?! Виймай, легіню, ножик!» — закипіло в голові, у серці хлопця.
Вагався мить. З гіркою млостю прийняв на свою руку ворожу теплу кров. Німець лиш затремтів. Ножа Мика не виймав, подарував. Нехай бачать гуцульську волю! Зате взяв автомат і мішечок, повен патронів.