— Я тут!..— ніжно озивалася з-за буків Наталя.— Поспішай!.. Новий світ, що тобі відкрився, ніхто не в силі затьмарптп!.. І до ясної вечірньої зірки нам зовсім близько!..
Мика скинув з плеча автомат, пішов тихше. Крізь квітковий образ любимої зачув, як втрачає свідомість. Став ковтати повітря, її тінь...
— Спинися трохи... я хутко відійду...— просив, соромлячись своєї слабості.
~ Я тут!..— озвалася спереду, вела до зорі.
— Л прийдеш в тім літі? — всміхався прощально й зазирав їй в очі Мика, сідаючи під найкращим буком і згадуючи минуле.
— Любити прийду! Помститись прийду! — махала, як тоді з вагона, хусточкою...— Я вічно з тобою!
— Вічно-о-о!..— шуміли буйні праліси й несли той шум через гори й доли назустріч ясним прийдешнім дням.
Мика приліг па руку, па бік, горілиць, зітхнув і стпх.
Поклали Миколі Фодчуку пам’ятник па тому місці буковинські радянські люди.
Люблю придивлятися до пезпайомпх і з вигляду, одягу та поводження вгадувати їхню професію. Але у пас це часом бувас важкенько зробити. Дівчина, яку ви вважаєте за студентку, раптом виявляється дояркою, інженер — муляром, або колгоспник — агрономом, чи директор універмагу — відомим вчепим.
Я довго вагалася — до якої професії зарахувати жінку, яка сіла на одній станції в купе поїзда далекого слідування, що ним я поверталася до Москви, не пам’ятаю звідки; вже давненько це було, щось через рік чи два після війни. Пасажирка була невисока, худенька, рухлива. Про її вік я не могла поки що сказати нічого певного. Швидше вона здавалася немолодою. Худорлява, сухе обличчя без зморщок, дуже засмагле чи, може, таке смугляве від народження. Гладенько зачесане волосся, скручене па потилиці в невеличкий, міцно заколений шпильками вузлик — трохи старомодний у ті часи коротких зачісок,— це волосся було достатньо безбарвне, щоб приховати сивину, якщо вона існувала. Костюм ніби спортивний, але блузка з якимось жабо не зовсім пасувала до спортивного стилю; туфлі па низькому каблуці. Те, як вона ставила на полицю чемоданчик, клала невеличку полотняну сумку й несесер, як вішала пальто,— взагалі все її поводження виявляло людину, звиклу до подорожей. Після довгого вагання я вирішила, нарешті, що це вчителька, мабуть, директор школи. Вона зручно вмостилася в кутку, спробувавши раніш, чи можна опустити вікно, яке зараз же підняла знову, тому що було холодно й вітряно.
Якусь хвилину нова пасажирка придивлялась до пейзажу, але тут не було нічого цікавого: засніжена рівнина, де-не-де скупі кущики або самотнє дерево, з гіллям, опущеним униз під тягарем снігу.
— В купе тепло,— зауважила пасажирка, і тут я відразу ж поставила знак запитання над оцінкою її віку. Голос був
бадьорий, звучний — молодший, ніж я сподівалась. Коли скинула пальто, виявилось, що вона ще щупліша, ніж здавалося спочатку. Не худа, а саме щупла. Рухи в неї — такі ж молоді й жваві, як голос.
— Ви до Москви? — спитала вона і, коли я відповіла ствердно, зітхнула. Але навіть це зітхання було якесь особливе, позбавлене меланхолії, швидше схоже на добродушне сопіння.
— Я також,— мовила вона.
— Ще далека дорога.
— Ви думаєте? — здивувалась моя сусідка.— Звідси вже нічого. Адже навіть пересадок нема. А от я вже восьмий день їду.
— Восьмий? — і собі здивувалася я.
— Ось полічіть самі: спершу санками, потім вілісом, потім вузькоколійкою — у нас там вантажні поїзди з деревиною по вузькоколійці ходять,— завжди можна скористатися з оказії, а потім ще дві пересадки. Бо я ж їду з...
Вона сказала якусь зовсім невідому мені назву, що давно вже вилетіла в мене з пам’яті.
— Ви ж, напевне, не знаєте, де це саме Якутія. І до того ж це зовсім не місто, а просто так собі, щось на зразок селища. Рідко навіть на карті його побачиш, хіба що па дуже докладній.
Ні, не вчителька! Може, геолог? Член якоїсь наукової експедиції, що шукає нафту, золото чи руду? Мабуть, повертається в Москву. Чи, може, їде у відпустку? Я навмисне не питала, щоб продовжити свою гру у відгадування, але моя сусідка ніби здогадалась, пад чим я міркую.
— Я працювала чи, певніше, працюю там лікаркою,— пояснила вона.
— І давно вже?
— О, давно! Тобто саме тут ще не так давно — два роки. Але взагалі в Якутії — вже двадцять років. Бо я ще два роки була в Хабаровському краї, під час війни. А тепер знову там.
— Це далеко від Якутська?
Вона засміялась.
— По-вашому — так собі. По-моєму — мабуть, далеко.
— Це ж чому?
— Ну, приміром... Якщо подивитися... До Якутська від нас близько п’ятисот кілометрів, отож нібито ближче, ніж з Москви до Києва. Але поки ті п’ятсот кілометрів проїдеш! І кіньми треба, і човном, а там шматок дороги — річкою можна влітку, а взимку — саньми. І ще потім вузькоколійкою. Отож кілька днів їдеш, поки до Якутська доберешся.
— Човном їдете Леною?