І вій тоді загаздує. Як батько з матір'ю, як дід і прадід. З Аницею, що в голубій сукні до церкви зчаста виходить... Або з Ольгою, з гори над Кислицями... А може, ту Марію візьме з сумними очима, що гарно співає. Мика проходитиме ввечері з роботи, а вона буде йому газдиня...
Так він мріяв. Раз, лежачи під смерекою, побачив мавку. Здасться, снив: полює на куцого зайця. Заєць втікає, а Мика — за ним. Перестрибує гору за горою, сипле калиновими стрілами з лука й не влучає. Від невдачі напружився, розплющив очі. І... побачив її.
Стояла недалеко на царині, не по-сільському біла, в зеленому вінку й сонячному сяйні. Худенька, тендітна, зовсім дитина. Ніжно мружила до нього глибокі сині очі й прикривалася від сонця такими тонкими пальцями, іцо знати було, як ходить по пих пожива, бісівська кров.
— Ти — з башів?
— ІЦо? — по зрозуміла мавка.
— Ти з багпів чи з лісу? — повторив гуцул, налякано відсуваючись назад, намацуючи па грудях хрестик.
— Чудний!.. Я — геолог, з Казані. Буду шукати скарби у ваших горах,— тихо засміялась вона й підійшла ближче.
— Золоті долари?
— Що знайду...
— Ов! — не хотів вірити Мика.— Ти мавка!..
— А ти письменний?
Мика засоромився й опустив голову.
— Ні?..— допитувалась та.
Хлопець опускав голову ще нижче, ніби впійманий з краденим.
Тоді вона розкрила білу книжку й сіла біля вівчарика. Мика обережно торкнувся пальцем до паперу, її рук і, переконавшись, що руки тверді, трохи заспокоївся.
Зустрічі в горах не такі, як в долинах. Тут, у пустці, де людський голос — загальне диво, мова жвавіша й довша. Тут більше цікавості до людини й слів досхочу. Мика, який лише раз у житті спускався з татом з лісу до центру села і, крім дерев і звірів, не знав нічого, дивився па синьооку російську дівчину й її книгу, як на сонце.
А та взяла його вказівний палець у свої тендітні пальчики й стала водити ним по книзі:
— Читай: «Гео-ло-гія — пау-ка про пад-ра...»
— Хи-и! — іронічно поворушив вівчарик нижньою губою.
Але розмова вже зав’язалася. Дівчині стало жаль гуцула — наївного й темного, як цей ліс. Умовила зустрічатися з нею. Мика повагався, цьвохнув кілька разів пагаєм по листю, знизав плечима — це означало на словах: що з тобою зробиш, прийдеться... і, дивлячись убік, згодився.
Зустрічалися лише по неділях, коли в геолога Наталі було менше роботи. По обіді Мика одягав святковий киптар і крамні гачі, намащував маслом чорного чуба, оперізувався чересом з мідними бляшками, запихав за крисаню зелене пір'я і виходив на Говдю.
Наталя з'являлася пізніше в зеленій, під ремінець, солдатській гімнастерці і чорній спідничці, чиста, свіжа й радісна, як пташка після дощу.
Вівчарик обережно брав її за руку й урочисто вів своїми красивими лісами на найвищі кряжі. Звірячими плаями йшли па незаймані полонини, до яких рідко добігала худоба. Велич гір відчу- валась тут усім серцем. Річок уже не було. Не чулося вічного шуму води. Хижоокі половики довбали на камінні свої жертви. Поруч спокійно їли суниці олепки-гадюки. Спис небо висіло на шпилях смерек. Соки маловідомих рослин дратували легені. Квітково море гойдалося на пустовітрі м обсипало пилком, як бризками, їх лиця.
— То край мій, Наталю! То—наша верховина!..— гордився Мика.
— Чудова зелена верховина! — захоплено співала росіянка, обіймаючи гори тонкими руками.
Вигрівшись на сопці, вони зникали в лісі і за якийсь час появлялись на північнім боці Говді, біля Черемоше. Мика скидав за берестом гачі і входив у студену воду, послинивши наперед груди, аби чорт не зміг порахувати йому кістки, Наталя сідала біля водопаду й збирала в долоні срібні краплі.
Вечір заставав їх знову в лісі, на зеленому плаї. Десь біля газдівства солов'я, на місячній царині, садовив юнак свою подругу, й велика гірська піч розкривалася перед ними. З темних лісових хаїців підіймався на м’які подушечки ніг сірий вовк і йшов по слідах молодої вовчиці з чужої зграї. В трепетнім хвилюванні шукав но полонинах самицю ікластий вепр. В річках, під камінням. метала ікру золота риба. Тут же, у вирах, безсоромно лоскотались русалки. Сам Чугайстер незримо ходив лісами й вимежувався з стрічними в кривому танці.
— Ади, Наталю, як гори грають!..— налякано шепотів зачарований Мика.
А Наталя з того сміялась.
В свою чергу вона оповідала, іцо його цікавило. Вона була лиш на чотири роки старша від Мики, але знала років па двадцять більше нього. Розповідала такі неймовірні речі, іцо Мика при цьому тільки рота розкривав та руки розводив. Говорила, наприклад, що земля не рівна, як дорога з Путилова до Вижпиці, а кругла, мов яйце. Мала серйозний намір забратися колись на ту зірку, що ввечері найясніше світить, і подивитися, хто там газдує? Казала, що гори всередині гарячі, паче окріп в горшку, що води на світі більше, ніж землі, і сердилася, коли він насмілювався заперечувати. Набирала в накривку з свого термоса водп, накривала папером, швидко перевертала догори дном, і вода не виливалась. Хіба не диво?..