Unknown полностью

— Ні, де там Лена! Це ж зовсім у протилежний бік. Вп так кажете, наче у нас одна тільки Лена. А у нас річок ого-го! Хоч я працювала і на Лені. Тоді можна було їхати пароплавом, але теж доводилося манівцями. Отож пароплавом пропливаєш тільки час­тину дороги, а потім, щоб скоротити шлях, добираєшся навпро­стець. Та, зрештою, коли там у тому Якутську буваєш? Раз на рік, і то вже як інакше не можна. Часу нема. А так цілісінький рік у себе сиджу, тобто не дуже сиджу, більше їздити доводиться: район у мене величезний.

— Маш иною?

— 1 машиною також. Нам після війни дали віліс. Але взим­ку більше їздимо саньми. Санки в мене дуже зручні, я так собі пристосувала, що в мене все під рукою, що треба. Правлю сама, удвох з медсестрою сідаємо — і гайда! А якщо треба їхати надов­го, тоді й фельдшера забираємо з собою. Коли якийсь тяжкий ви­падок і треба хворого везти до лікарні — санітарний літак виру­чає. Присилають з міста. Це останнє наше досягнення. А часом взагалі важко добратися; бувають улуси наче зовсім відрізані від усього світу. Хоч гвалт кричи, коли потрібна негайна допомога.

— А які випадки найчастіше трапляються?

— Ну що ж... Якщо в тайзі — буває, що деревом привалить або рись чи ведмедиця пошматують мисливця. Трапляється із зброєю якесь нещастя, але це — рідше. А найчастіше — жінка ро­дить, а пологи тяжкі...

— Лікарня у вас велика?

— Власне, лікарні у пас немає, адже це навіть не райцентр. Я самостійно організувала отакий собі невеличкий пункт на шість ліжок. Швидше палата при амбулаторії. Як треба до лі­карні, ми відправляємо в місто, це від пас щось із двісті кіломет­рів. Селища розкидані, людей у них порівняно мало, тут більше амбулаторії потрібні і такі мандрівні лікарі, як я. Лікарів у нас небагато, отож в амбулаторії частіше працюють сестри, фельд­шери, а я об’їжджаю, перевіряю. У мене є свої дні, коли я при­ймаю хворих по різних медичних пунктах. Дорогою до мисливців заглядаю, до пастухів — і знов па свою базу.

— Тяжко буває?

Сусідка махнула рукою. Вона, мабуть, зрозуміла моє питання інакше, ніж воно було поставлене.

— Ну, якщо порівняти з тим, що було раніш, то й говорити нема чого. Але бувають, звичайно, труднощі. Часом ліків бракує, не привозять вчасно... Коли нашому місту дали літак, наприкінці війни,— малесенький, звісно, щоб міг приземлитися де завгодно,— ми подумали: ого! Тепер вже буде справжній рай па землі! А тут — небагато часу минуло, і вже того літака паче й не виста­чає, хотілося б, щоб їх було більше. До чогось доброго людина швидше звикає. Якби ж то завжди можна було хворого вчасно доставити до лікарні! А так доводиться часом і самій робити опе­рацію, навіть і тоді, коли мені б і не слід. Во ж практика практи­кою. але трапляються і дуже складні випадки. А я ж не хірург за спеціальністю. Та ще й при сучасному рівні медицини... Зви­чайно, намагаюсь якось іти в ногу, але це не так просто. Я була на курсах удосконалення лікарів, навіть недавно, але ж треба стежити весь час, раз у раз з’являється щось нове. А я, щиро вам признаюсь, товаришко, часом застосовую навіть старі місцеві на­родні ліки, звичайно, перевірені вже, випробувані на практиці. Поки дочекаєшся тих нових медикаментів — багато часу мине. А я ж і за пресою стежу, і спеціальні бюлетені теж передплачую.

Читаю, і аж рукп сверблять. Ех, мені б їх сюди! Пишу, і от вам, нема! Ще в стадії дослідження, ще випробовують, або іі просто тих ліків не вистачає: поки до нас дійде, все розхапають. Не ка­жу навіть про якісь там новинки, часом просто найзвпчайнісінь- ких ліків не вистачає, не кажучи вже про інструментарій, апара­туру. З другого боку, хтось міг би іі розкритикувати, що я, мо­вляв, застосовую оті трави, зілля... Але я ж обережно вживаю, перевіряю, навіть щось схоже на лабораторію у себе влаштувала, досить примітивну, правда, але деякі наслідки вже є. А ці зілля перевірені віковою практикою, не все можна отак відразу кате­горично відкидати. То я вже стараюсь і так, і так застосовувати найновіші досягнення, наскільки вони мені доступні, ну й місце­ві ліки використовувати, які природа, спасибі їй, дає людині на місці...

— А яка ваша спеціальність?

Моя сусідка засміялась.

— Спеціальність? Яка там може бути спеціальність, коли в наших умовах треба бути відразу всім — і гінекологом, і хірур­гом, і педіатром, і навіть дантистом... Скільки я вже зубів пови­ривала, ого! Як би це вам пояснити, найбільше моя робота схожа на ту, що вів колись земський лікар. Звичайно, потрібні були б спеціалісти, але поки що з ними у нас скрутно, навіть у більших центрах. До того ж і тих, які були, під час війни позабирали на фропт, у військові госпіталі. Я сама разів з десять заяву подава­ла, та пе пустили. Ми ще й досі відчуваємо голод на спеціалістів, хвалити бога, що є хоча б такі, що беруться за все, отак, як я. По­думати тільки: до революції на всю Якутію було дванадцять лі­карів! А коли я приїхала, двадцять п’ятого року, то їх, може, з півсотні назбиралося б.