Чим глибше проникало радянське життя в побут, чпм більше зміцнювалася Радянська влада, тим легше ставало й мені. Хоча тоді ще всяко бувало. І шамани різні були, і люди всякі траплялися. Не раз, було, я плакала в куточку якоїсь хати. Але завжди знаходились добрі люди, підтримували мене. І партія допомагала, і комсомол, особливо, як до комсомолу почала горнутися місцева якутська молодь. І до того ж у мене, мабуть, як то кажуть, щаслива рука, і хоч я ще така була недосвідчена, що страх, до нещастя в моїй практиці ніколи не доходило. Хоч, звичайно, я й помилялась, і діагноз часом не вміла поставити, і лікувала не так, як треба. Без цього не обходиться, особливо напочатку. Скільки я через це ночей не спала! Пропишу ліки, а потім цілу піч пе сплю, з боку на бік перевертаюсь: чи те я дала, що треба? А коли вже пацієнт тяжко хворий, то мене аж трусить, так я за нього боюся. Але це не від незвички було, це в мене й досі трохи залишилось. А копи довелося вперше вирізати апендикс... Брр! Скільки я страху натерпілась! А тут відкладати пе можна, дацієнту погано. Ще зовсім молодий хлопець, я його на все життя запам’ятала. І уявіть собі, щасливо обійшлося. Це мене дуже підбадьорило. З кожним місяцем, з кожним роком легше було. І допомагали мені більше, і досвіду прибувало. Коли подумаю, яка я тоді безпорадна була, дурненька, як приїхала, то мене і сміх бере, і страх. А мені ж люди своє життя довіряли, отакій шмаркачці недосвідченій.
Потім... Але це вже не там, це вже я тоді в містечку над Леною працювала, там пристань була. Ех, яка ріка! Але це самому треба побачити, цього не розкажеш, пе змалюєш.
— А взагалі Якутія гарна?
Моя сусідка розсміялась. Сміялась вона взагалі охоче і легко, хоч тоді в куточку її очей і коло вуст з’являлися дрібні зморшки, які зраджували пе дуже молодий вік.
— Чи гарна Якутія? Це точно так, якби ви, товаришко, запитали, чи гарна Африка? Величезна країна... Все там є. І тундра, і тайга, і гори, і долини, і болота, і озера, і ріки, і безлюддя, і міста. Вибирай, що кому до вподоби. Клімат... Деякі скаржаться па клімат. Але це тільки від незвички. А хто призвичаївся, той ні на який інший клімат наш не поміняє. Зима, щоправда, холодна і довга, буває, що й вісім місяців тягнеться. Але зате здорова — мороз і сонце. А літо! Ніде я пе бачила такого літа! Коротке, але зате ніби воно поспішає, ніби хоче все відразу надолужити, встигнути. Коли вже прийде — мов буря! Зелепе, квітуче, буйне! А ягоди! Як висиплять, то хоч граблями греби! Ех, Якутія... Ще мало про неї люди зпають, дужо мало. Гарпий край. А які багатства в землі лежать! Я сама з-під Москви, але звикла так, що частенько мепі здається, ніби я й народилася в Якутії і піде в світі не може бути краще, ніж тут. Правда, людям жилося тяжко, адже за царських часів якути взагалі почали вимирати: злидні, голод... Але після революції — з року в рік все змінюється. Ще й тепер часто важкувато буває, але все йде до кращого, і дедалі швидше. А я їх дуже люблю, якутів. Здібний народ, добрий, сердечний. І до нового тягнуться залюбки.
— Ви говорите по-якутськи?
Вона глянула па мене з подивом.
— Аякже! І по-якутськи, і з евепом, і евенком можу порозумітися... З першого дня, коли тільки приїхала, відразу ж почала вчитися. Словники з собою привезла, над словниками вночі з каганцем сиділа. І так — у житті, в розмові, де тільки могла, кожне слово ловила. Та з практики я більше взяла, ніж із словників,— набагато швидше пішло. І так навчилася, що мені вже давно ніхто не хоче вірити, що я не природжена якутка, хоч з обличчя, самі бачите, паче й не схожа. І розмовляю, і піспі їхні співаю, так, як вони самі співають, і танцювала в свій час, коли молода була, якутські танці. Аякже! — засміялась вона.— Дуже мене цікавить їхній фольклор. Я навіть — правда, з докорами сумління, що марную па це час,— не маючи піякої підготовки, але все одпо різні записи робила, особливо пісень. У них старі пісні дуже оригінальні, схожі на билипи. І ще казки, легенди різні... Легенд у них безліч. Тепер уже менше, але ще кільканадцять років тому кожен — і старий, і малий — могли вам розповісти нечувано цікаві історії з власної космогонії, з теогонії... Тепер, що тут казати, все страшенно змінилося. Наче не двадцять, а сто років минуло, відколи я, молода дівчипа, уперше прийшла до хворої жінки в якутську урасу — це така їхня літня хата на пасовиську... Тепер вже є електрика, лікарні, школи — і дедалі більше їх... Вже стара Якутія з кожним днем відходить в минуле. Шамана рідко де й побачиш. Та й не такі вони, як були: забобони, чари, заклинання зникають, обряди виходять з ужитку. Тримаються, може, десь у глушині, далеко від міст, але й це потроху змінюється. А тоді...