Був у мене цілісінький чемодан зошитів з записами, я раз чи два показувала їх спеціалістам. Спершу трохи соромилась, у мене ж ніякої системи в цих записах не було, нотувала, що під руку трапиться, для власної втіхи. Звідки мені знати, що по-справжньому цінне, а що простісіньке сміття або давно вже відоме. Але фольклористи переглядали мої записи і навіть дуже зацікавились. Намовляли мене не кидати, провадити їх і далі. Адже в мене завжди є пагода, не те що хтось заради цього приїде, побуде та й поїде собі. А я завжди між якутами, мені легше почути Щось нове.
Я вже зошитів із двадцять віддала, отаких товстелезних, а тепер знову два зібралося, я їх зараз до Москви везу. Десь там комусь знадобляться, а для мене це просто розвага. А щодо місцевих ліків — я вже вам казала, здається,— я теж усе записую, складаю гербарій. Звичайно, багато й тут забобонів і темряви, але ж трапляється й цінне. Мало хіба всіляких трав, народних старих лікувальних засобів увійшло до офіціальної фармакопеї?
Вона витягла з сумки харчі, акуратно запаковані, загорнуті в чистий папір. Провідниця принесла нам чаю, і ми стали частувати одна одну своїми запасами. Я почувала себе так, ніби навпроти мене сиділа стара знайома, а не випадкова супутниця. І тому я зважилася задати своїй сусідці досить інтимне запитання:
— Скажіть, а ви ж вийшли заміж у тій Якутії?
— Звичайно, чом ні? — відповіла моя сусідка невимушено.— Не дивіться, яка я сьогодні. Красунею, правда, ніколи по була, але колись про мене казали: гарненька! І я подобалась. Знаєте, як воно в житті: аби молоде, не криве, ніякої вади по має — то вже й гарне. Я працювала тоді на шахті. При ній невеличка лікарня була і школа. Мій чоловік учителем був, ми з ним там і познайомились. Але я вже така неспокійна зроду, не любила довго па місці сидіти. Як влаштую, організую все, мене знову тягне далі їхати, щось нове починати. І Фима мій теж такий був. Тоді із школами не так було, як сьогодні. Саме кинули гасло: геть неписьменність! Приїдеш до улусу, вчиш читати, писати; по тільки молодь, а й старі до школи горнулися. А потім гайда далі! Бувало, від юрти до юрти мандруєш, і по «зимниках», і по «літниках», бо якути з худобою кочували. Фима викладає, а я лікую: добре пам удвох працювалось. А потім... Синкові нашому вже п’ять років минуло, коли мій чоловік утонув. Дитину рятував, учня свого. Його врятував, а сам утонув.
Мій хлопець виріс щасливо, цього року до університету вступив в Іркутську. Чоловіків брат в Іркутську працює, то віп і поїхав туди. Добрий хлопець і дуже здібний; не тому кажу, що я мати, а всі його хвалять.
— І ви вже більше й не вийшли заміж?
— Ні. Якось так життя склалося. Не те, щоб охочих не було,— па це якраз поскаржитись не можу. Але, по-перше, я дужо боялася, що буде в мого Гриця вітчим, а по-друге, виходило, що мені довелося б переводитись до Якутська чи в якесь інше місто, а я не хотіла. Мене завжди більше тягло в тайгу, в невеличкі селища, де ще тільки щось починалося, де я дужче відчувала, що потрібна людям. А може, й не тому так вийшло, хіба я знаю? Смішно сказати: па особисте життя наче й часу пе було. Вічно була зайнята, бо, треба вам признатися, є в мене ще одна слабість... Почала я вивчати місцеві хвороби — бо є й такі,— придивлятись до них, шукати проти них ліків.
Це в мене щось наче наукова робота, тільки, звичайно, у малесенькому масштабі, бо який там з мене науковець, сміх, та й годі! Отож і це. І незчулася, як роки минули, один за одним... Життя якось так було заповнене з ранку й до ночі, просто пі про що інше й думати не хотілося. І до того ж...
Вона замовкла і з хвилину дивилася в вікно. Потім глянула на мене своїми бистрими карими очима.
— Бачите,— промовила без усякого смутку,— щиро кажучи, я свого бідолашного Фиму дуже любила. Якби ще він інакше якось умер, тоді б, не знаю, може... А тут... Мені довго здавалося, що це була б зрада. А потім вже так вийшло. Та я пе шкодую. Життя було цікаве, близьких людей, друзів, ніколи мені но бракувало. Отож самотньою я себе не почувала. Роки йшли та йшли, аж поки волосся посивіло. Тепер уже онука чекатиму. Закінчить Гриць університет, ожениться...
Вона загортала свої харчі в окремі пакуночки, акуратно, старанно вкладала їх у сумку. Приємно було дивитися на її засмаглі, спритні пальці. Говорила багато й швидко, але відразу почувалося, що, по суті, вона аж ніяк не належить до балакучих, і так само добре може слухати й інших, або й взагалі мовчати. Просто їй зараз хотілося говорити, бо вона бачила моє щире зацікавлення.