І, нарешті, страхіття блокади, чудеса героїзму, відваги й мужності...
І пафос відновлення й відбудови.
Город мислі, пауки, літератури, революції, героїзму, пафосу і ентузіазму...
Як багато всього поклала історія на гранітні плечі города-кра- сеня, города-богатиря...
Але це ж іще не все.
Лепіпград має ще ж і Неву, і Невку, і Фонтанку, і Мойку, і капали, і острови, і Невський проспект, і Адміралтейський шпиль, і Петропавловську фортецю, і Шліссельбург, і Петергоф, і палаци, і музеї, і заводи, і фабрики, і сади, і парки, і сквери... І пам’ятники... І Олексапдро-Невську лавру, і багато ще дечого...
І це ще не все.
Ленінград має ще ленінградців і ленінградок...
Кожний ленінградець і кожна ленінградка мають у своїх грудях — серце...
Гаряче серце.
Бронза «Мідного вершника», граніт Неви, брук Невського і зелень дерев знають і відчувають, що те гаряче серце ленінградців і ленінградок належить їм...
І ніколи і бронза, і граніт, і зелень, навіть в пайстудепіші ленінградські дні, не бувають холодними: їх обгортає й гріє гаряче серце ленінградців і ленінградок.
Серце...
Де серце — там і любов...
Коли говорити про Ленінград, не можна не говорити про любов.
Про справжню любов — ніжпу й щиру, гарячу й самовіддану, глибоку й зворушливу.
— Хто й кого ото так любить? — запитаєте.
Ленінградки і ленінградці люблять своє чудове місто Ленінград. Люблять піжно й щиро, гаряче й самовіддано, глибоко й зворушливо. Любов та промениться з їхніх очей, з їхніх постатей. Вона в їхніх руках, у роботі, в поведінці і в голосі.
— Я — ленінградець! Я — ленінградка!
Коли ви почуєте ці слова,— а ви їх почуєте обов’язково і не один раз! — ніколи не відчуєте в них хвастощів та пихи,— ні! — бринить у тих словах тільки або ніжна гордість, або гордовита ніжність.
— Я гордий,— чи горда,— що маю честь бути громадянином Ленінового міста, і я щасливий,— чи щаслива,— що віддаю горо- дові-героєві любов свою.
І тоді цілком зрозуміло, чому так чисто на ленінградських вулицях, чому так швидко, за якийсь один рік після блокади,— позагоювані гарматні та бомбові рани на ленінградських будівлях (принаймні в центрі), чому на кожній вулиці ви бачите ремонт будинків, чому доріжки в скверах та садках посипані піском, чому такі чистенькі й веселі, пофарбовані свіжою фарбою трамваї і тролейбуси.
І не подумайте сказати ленінградцеві чи ленінградці, що, мовляв, і у пас пе гірше, а може, навіть і краще, як у вас (це, звісно, коли вам захочеться трішечки хвастонуть!), що й ми, мовляв, своє місто пе менше од вас любимо (це, звісно, коли вам хочеться трішечки позадаватись!),— піколи цього ленінградцям не говоріть.
Бити вони вас не битимуть,— ленінградці народ дуже чемний і дуже гостинний,— проте таким поглядом на вас подивляться, що краще б ударили.
А найгірше в цьому для нас те, що вопи мають право так дивитись.
Ну, не будемо про це говорити, давайте краще про любов...
Ну от, приміром, пам’ятники...
«Мідний вершник», «Первому — Вторая»,— скульптурне чудо. «Первому» — це тому, що «Россию вздерпул па дыбы».
Петрові Першому, теслі й імператорові.
З якою трепетною любов’ю загортали його ленінградці й ленінградки землею, піском і щебенем, «насипали високу могилу» над цим, щоб не пошкодила його ворожа бомба чи снаряд...
І врятували гордість і любов свою.
І знову рветься з постаменту, готовий через ріку Неву перестрибнути, гарячпй мідний огопь-жеребець, і ви чуєте, як тріщать поводи в руках теслі й імператора, що того жеребця стримує.
А навкруги стоять радісні ленінградці і ленінградки, і від променів у їхніх очах на міді коня й вершника золоті зайчики стрибають.
Єсть у Ленінграді, па Невському проспекті, Апічков міст.
Славний той міст знаменитими чотирма вороними бронзовими кіньми. Коні таки справді знамениті...
Скільки в пих руху, скільки скаженого якогось запалу, що боязко за тпх силачів, що їх здержують.
Дивишся па тих коней і думаєш: от іще раз рвонеться,— опиниться бідолаха силач під містком, а коник — хвоста трубою і вздовж по Невському.
— Ловп мепе! Держи мене!
Так і підмиває тебе підбігти до воропого п гаркнуть:
— Тпр-р-р-р! Стій, пе балуй!
Отакі копі...
Почалась Велика Вітчизняна війна.
Фашисти під Ленинградом.
Обережпо, любовно знімають ленінградці й лепіпградкп своїх улюблених коників з їхніх п’єдесталів і закопують у сусідньому садку глибоко в землю...
І лежать баскі копі глибоко під землею, а ленінградці й ленінградки над тимчасовою їхньою могилою квіти посадовили...
І так аж до тої порп, коли німці так рвопулп від Ленінграда, що чи наздогнали б їх і баскі коні...
Червень 1945 року...
Воропі красені копі знову па своїх місцях па Двійковому мосту.
Мабуть, чп пе весь Лепіпград брав участь у процесі і в процесії «воскресіння» своїх улюбленців...
Ніякі заборони й попередження міліції пе скупчуватися, пе заважати роботі по перенесенню коней на свої місця успіху пе мали.
Кожен ленінградець і кожна ленінградка вважають за свій обов’язок хоч чим-пебудь, хоч трішечки, хоч крихітку дати і свого труда, і своєї любові до такої великої торжествеппої справи, як перенесення скульптурних шедеврів па свої місця.