— Пптаєте, яка в мене в житті була найцікавіша подія? Оце так-так І Коли прикинути — їх наче було безліч. Та коли вибрати, розказати — вже й не знаєш, з чого почать, що було цікаве по-справжньому. Вас, напевне ж, не цікавить якийсь особливий медичний випадок? Чи якась пригода? Хіба я знаю, може, і все моє життя було суцільною пригодою? Бо чи ж могло мені спасти на думку, коли я була ще студенткою, що пощастить мені мандрувати в тайзі, що я побачу такий далекий світ, глушину, де мало хто й бував? Я завжди була дуже несмілива та ще й на зріст мала; здавалося, наче хоровита... А всілякі пригоди траплялися, тут що хоч могло стати пригодою. От, пам’ятаю, коли я на ту першу роботу приїхала, про яку вам оповідала, вийшло так, що мені зразу ж па другий день довелося їхати до сусіднього улусу. Виходжу, а біля хати кінь стоїть. Чапрак на ньому чудово вишитий, по-якутському,— вони дуже гарно чапраки вишивають. А кінь сірий, як миша, кудлатий такий.
«Тримайте, це ваш!» — кажуть мені. А вже господиня моя, їй було не менш як шість десятків років, на другого коня вилазить. «Сідайте, сідайте!» — підохочує мене.
А мені чи па коня, чи па тигра сісти — тоді все одно було. В житті коня навіть за вуздечку не тримала і підійти до нього боялася, думала, брикне або вкусить — так мені завжди здавалося. А тут усі чекають і дивляться, чого це я мов соляний стовп стою? Бачите, їм навіть на думку не спало, що я не вмію їздити верхи. Отак, наче доросла, здорова людина сказала б, що не вміє ходити...
Для мене з конем була пригода, яку я на все життя запам’ятала, а хіба ж це пригода? Потім я вже їздила верхи і до хворих, і до району, стежками крізь тайгу, бо так було найближче. І тепер я дуже люблю верхи їздити.
— А зараз ви до Москви на якісь курси чи, може, па з’їзд? Моя сусідка раптом спохмурніла.
— Ні. В справі роботи.
— Це ж як?
— Робота в міністерстві. В Якутську я вже всі пороги пообб.ї вала: від щирого серця хотіли мені допомогти, і нічого не вийшло.
Я написала листа одного, другого, телеграму надіслала — нічого не виходить. Довелося зібрати манатки й їхати. На місці легше можна з людьми домовитись.
— Ну, коли вже стільки років попрацювали в таких умовах, треба вам хоч трохи пожити і в столиці...
Вона обурилась.
— Що ви? Та я ж їду просити, щоб мене пе чіпали, щоб залишили там, де була!
— У цьому вашому ..іоькому?
— Чому ж? Не обов’язково. Тепер ...ськпй потроху стає справжнім містом. Вже затверджено плапп, вже почали будувати; електрична станція буде і велика лікарня — ну, повна цивілізація. Отож, може, згодяться перекинути мене далі па півпіч, там ще є місця майже зовсім дикі.
— То Москва вас пе приваблює?
— Що Москва? Скільки там уже мільйонів? Чотири чи навіть п’ять, кажуть. Без мене одної обійдеться. А я ще у себе знадоблюся. Що вони собі думають: постарілась я, чи що? Ого-го, я що не одного молодого переважу, коли треба буде. Просто вже призвичаїлась. Нібито й худа на перший погляд, але жилава, от подивіться, які в мене м’язи! Не соромтесь, пе соромтесь, ось торкніть!
Вона майже силоміць поклала мою руку собі на плече. Я відчула під блузкою твердий, гладенький м’яз, зовсім несподівану в цієї щуплої жінки силу.
— Бачите! Поки є здоров’я, навіщо ж мепі в Москві стирчати? Що я в тому міністерстві робитиму? Адже я звичайний лікар- практик. Відірвуть мене від моїх пацієнтів, від людей — відразу втону в паперах, бо я ж па цьому пе знаюся. Звикла до повітря, до простору, задихнуся там, у кабінеті, в чотирьох стінах. Скільки людей мріє про посаду в Москві, висококваліфікованих, здібних. заслужених... А я до великого міста не звикла. Здається мені, що я навіть не вміла б у цьому міністерстві поводитись як слід. Там, у міністерстві, уперлися, але я вже зумію все розтлумачити, пояснити на місці. Та, зрештою, побачать мене — самі зрозуміють. Куди там мепі до міністерських кабінетів, простачці такій неотесаній. А ще, мушу вам признатися, вже коли я їхала, мені одна думка в голову прийшла. Досить, Зінаїдо, Якутії! Вже ти за цих двадцять років промандрувала тут добрі десятки тисяч кілометрів, вже засиділася. Досить! От оборонюся від цього переведення в Москву, перекопаю, що там кращих від мене кандидатів хоч возами вози, і — на Камчатку! Вже мене чогось давно па ту Камчатку тягне. Гарний край, кажуть. І лікарів там обмаль.
Вона посміхнулася, як дитина, котра щось накоїла.
— Тільки ж... Побуду на Камчатці, а там знову, мабуть, до Якутії. Дуже я до неї звикла, боюсь, що сумуватиму. А вже на старість з Грицем житиму, де там він буде працювати, хоч би і в Москві. Біля онуків...
Ленінград...,
Що до цього слова додаси і що з нього викинеш? І Петро Перший, і Ломоносов, і Державін, і Пушкін, і Лєрмонтов, і Гоголь, і Крилов, і Достоєвськпй, і Щедрін, і Некрасов, і Шевченко, і Рєпін, і Сеченов, і Бехтерев, і Павлов.
І Суворов...
І Ленін...
І Смольний...
І перші заграви Великої Жовтневої соціалістичної революції.
І Кіров...