І стоять вопи тепер па мосту своїм, ще баскіші, ще гарячіші, ще вороніші, ніж колись були.
Ніби відповідають па любов ленінградок і ленінградців до пих потроєнням своїх знаменитих властивостей.
А ленінградці купами стоять і милуються з них.
І хоч куди б ви йшли чи зайшли,— чи то на вулиці, чп в магазині, чп в парикмахерській, у кав’ярні, в їдальні,— скрізь ви чуєте:
— А коники паші па Апічковому мосту стоять! Бачили?
— Аякже. Бачив. Як не подивитись!
Щасливий Лепіпград — город-богатир, город-герой, що мав таких у себе ленінградців і ленінградок...
Щасливі ленінградці й ленінградки, що живуть у такім прекраснім городі, городі Леніна, городі сліпучої слави, сяево якої промениться пад усією пашою Радянською Вітчизною.
Щасливий Ленінград, що має за свою Вітчизну — Радянський Союз.
Щасливий Радянський Союз, що має в собі місто Ленінград.
Хап благословенна буде і хай росте любов ленінградців і ленінградок до свого героя города.
Хай ще буйніше розквітне любов до славного міста в серцях усіх радянських громадян.
І до своїх рідних городів так само.
Мені аж ніяк пе хочеться, щоб хто-пебудь подумав, що все, що
— Ну, яка ж таки, хазяюшка, ви нечепурна та несимпатична І І пироги у вас глевкі! І діти ваші хулігани! А чоловік — п’яниця! Бабуся ваша завтра вмре! І взагалі не розумію^ чому вас і досі ще тролейбус не переїхав?!
Таких гостей не буває.
Гості завжди чемні та ввічливі, але ми, бувши чемними та ввічливими ленінградськими гостями, говоритимемо про ленінградок з почуттям найіцирішого захоплення, подиву і пайглибшої пошани не тільки через те, що мп гості...
Один із потомствених ленінградців, прекрасний поет Олександр Прокоф’єв, правда, одразу нам заявив:
— Киньте, хлопці, дурниці! Які ви в чорта гості?! Ви в себе вдома! Попятно?!
«Понятно» то воно «попятно», та після такої заяви ще трудніше, бо, виходить, що писатимеш про свій дім, про себе, значить, а, як відомо, сама себе хвалить тільки гречана каша.
Отже, для делікатності треба, щоб мп були ленінградськими гостями.
Я заздалегідь знаю, що, навіть як я землю гризтиму, ви мені не повірите, що ленінградки ні в трамваях, ні в автобусах, пі в тролейбусах пе штовхаються.
Я сам не вірив... І досі ще, думаючи про ці дивовижні властивості ленінградських жінок, сам собі говориш:
— Пе може бути!
Нічого пе поробиш: факт!
В Ленінграді вп входите в трамвай, чи в тролейбус, чи в автобус спокійно, чинно, благородно, і, коли вам треба пройти вперед, вам дадуть дорогу та ввічливо ще й скажуть:
— Будь ласка!
Ленінградки ремонтують своє рідне місто.
На кожній улпці ви побачите — і не па одному будинкові,— там риштування, такі колиски, а на риштуваннях і па колисках ходять, стоять і сидять ленінградські жінки.
Вопи загоюють рапи свого красеня города, заподіяні німецьким звіром, вони чепурять свій коханий Ленінград.
Вони дуже вже багато зробили з того часу, як розірвано було фашистську блокаду героїчного міста.
І знову ж таки не повірите: штукатуріцпці, каменщиці, ремонтуючи будинки і вулиці, не заляпують вас, коли ви повз них проходите.
Вас обов’язково, коли ви самі не помітите, попередять, щоб ви обійшли це місце, а коли й не попередять, то припинять роботу, доки ви пройдете.
Не так, як деінде:
— Проходьте, проходьте!
А в цей час вам па бриль ціла лопатка глини:
— Ляп! *
Ленінградки щодня миють свій Ленінград.
Ми гостювали в Ленінграді чудесної ленінградської весни, коли привітно усміхалось сопце, зеленіли дерева, ленінградки ходили своїми широкими й просторпмп вулицями з букетами конвалій і перламутрилися ленінградські ночі...
І щодня ленінградки мили свої вулиці.
І не обливали вас...
Попервах, маючи все-таки деякий життєвий досвід, я, побачивши ленінградку із шлангом в руках, зразу вдарпв швиденько на той бік улиці, незважаючи навіть па те, що пе було напису: «Переходити тут!»
Дома, коли тебе обіллють замість тротуару, то ти знаєш, де сушитися, а в гостях незручно мокрою куркою ходити.
Перейшов і дивлюсь, що ж воно буде?
І що ж ви гадаєте: проходять ленінградці повз той страшпий шланг, і ніхто не обтрушується, ніхто облпччя пе вптпрає, і навіть ніхто пе підстрибує, щоб лиск па черевиках урятувати.
Тоді й я ризикнув. Знову перейшов вулицю і поволеньки, не поспішаючи, попрямував прямо па шланг.
Іду, а сам собі думаю: «Ну,— думаю,— доведеться, мабуть, підскочити та: «Ух! Ух!» — вроді як колись у Псьол з водяного млина пірнав».
Нічого подібного.
Підійшов до шланга, ленінградка пальцем приппппла струм, сказала «будь ласка», і я собі пройшов сухий як порох!
Я хочу попередити, що те, про що я говорив і далі говоритиму, я роблю од щирого серця, говорив і говоритиму, як про пепреложні факти, самі по собі факти. Нікого я не мав і по маю на думці пі з ким порівнювати.
Ленінградки — красиві.
Це зовсім не значить, що по іншпх наших прекрасних містах і містечках, селах і селищах жінки некрасиві.