Скрізь наші жінки красиві! Скрізь-скрізь! Але, невважаючи па це, ленінградки красиві!
Викрутився чи ні?
Вони красиві зовнішньо: стрункі і голубоокі, привітні і чепурно одягнені...
Але ще красивіші вони красою внутрішньою. Красою жівки- героїпі, що пережила страшні, невимовно жахні роки нечувапої блокади, пережила, перенесла і перемогла разом із своїм батьком, братом, чоловіком, разом із своїм бойовим другом — Радянської Армії воїном.
Не може не світитися цей героїзм в її променистих очах, по може вистраждана нею перемога не підносити гордовито її ніжно- струнку фігуру.
Не може ленінградка бути некрасивою і зовнішньо, і внутрішньо.
І ленінградка — красива.
Це — взагалі...
А оце — зосібно.
Тролейбус...
Тролейбуси в Ленінграді новенькі, чистенькі, літають ленінградськими вулицями прудко.
Здивував нас такий факт: пасажири в тролейбусах переважно чоловіки.
І все якось вони так у тролейбусі розташовуються, що заповнюють передню частину машини.
«В чім річ?» — думаю собі.
Додивився-таки.
Ну на який тролейбус пе глянеш — водій (шофер) обов’язково молода і до того гарна дівчина.
Ну й зрозуміло, що пасажири переважно чоловіки і всі товпляться наперед.
Самому теж довелося у тролейбусні пасажири пошитися.
Не можпа витримать!
Та де ж витримати, коли спереду сидить водій, як квітка, кабіна уквітчана конваліями, черемхою, тюльпанами,— їдеш, як у казці...
Ай да й ленінградці!
Ну, ясно, що при такій організації тролейбусного руху місячний план перевозок пасажирів викопується за півтора дня.
А що робиться, як зірветься оте тролейбусне коліщатко, ролик отой з дроту?!
Ви б побачили!
Всі пасажири стрімголов кидаються того ролика до дроту пристроїти один поперед одного.
А водій стоїть, посміхається:
— Не всі разом, громадяпиі Дайте он тому блондинові, хай він! Іншим разом як зіскочить, тоді ви пристроїте!
Блондин — сам не свій. Лице щасливе, посміхається, і вже так пристроює того ролика, так пристроює: одно око на роликові, а друге на водієві...
Мені так ні разу й не пощастило ролика пристроїти: молодші затирають.
Ленінградська жінка...
Хай буде щаслива, хай буде весела ленінградська жінка після всього пережитого.
Хай виростуть її немовлята, що їх так багато ми бачили по ленінградських садках, парках і скверах.
На її втіху і па ще більшу славу її города, города-героя!
— Ми любимо свій город, дуже любимо,— сказала мені ленінградка.
— Я бачу це, пересвідчився в цьому,— одказав я їй.
— І що ви па це скажете? — запитала вона.
— Одно можу з сумом сказати: як жалко, що
Ленінград — город-героп.
Як це розуміти?
Чи може бути так, що от стоїть собі город, стоїть віками, і раптом,— в пайтрагічніші часи свого буття,— він, город, сам собою робить героїчний подвиг, достойний Золотої Зірки Героя...
Очевидно, що так бути не може.
Славою героя вінчають свій город люди.
Ленінградці в страшні часи тяжкої блокади уквітчали гранітні груди свого міста Золотою Зіркою...
А от спитайте когось із ленінградців, хто пережив усю блокаду:
— Ви — герой?
Подивиться ленінградець па вас так, як дивиться лікар па пацієнта, усміхнеться і піде далі...
І хоч скільки б ви таким способом шукали серед ленінградців і ленінградок героїв,— не знайдете...
Нема героїв...
А от, не дуже дошукуючись героїв, поїдьте ви на околиці го- рода-богатиря.
Там вам покажуть передній край героїчпої оборони Леніпо- вого міста, а за кількадесят метрів передній край гітлерівців і скажуть:
— Отут ми стояли на смерть! І ні на крок назад!
Тоді вп озирніться: вп побачите димарі заводу ім. Кірова, будівлі великого міста і, може, навіть почуєте дзвінки трамваїв і гудки тролейбусів...
А поруч вас — руїни славнозвісної Пулковської обсерваторії.
І вам іще скажуть:
— Захоплення гітлерівцямп Пулковських впсот означало б для Ленінграда смерть. І ми стояли на смерть. Смерть не встояла, а ми встояли.
Вам не треба тоді шукати героїв... Ви вітайте кожного ленінградця і кожну ленінградку, чи працює він тепер над відбудовою свого улюбленця города, чп спить вічним сном, благородною ленінградською землею покритий...
І не допитуйтесь у живих, що кожний із них в ті страшні часи робив: чп стояв у бліндажі переднього краю, чи підноспв на передній край пабої, чп гасив у місті запалювальні бомби, чи рятував поранених, чп годував слониху Бетсі та лева в зоологічному саду, чи закопував у землю бронзово-вороні коні з Анічкового мосту, чп будував над «Мідним вершником» укриття, чи, прориваючись вузькою стежкою Ладозького озера, підвозив зголоднілим ленінградцям і ленінградкам сухарі...
Всіх вп їх вітайте... Живих...
А над могилами неживих скиньте шапку й уклоніться низько.
І вийде так, що, не шукаючи героїв, ви вітатимете героїв живих і шануватимете героїв неживих.
Серед великої і просторої площі Нового Ленінграда знайшло собі в дні блокади тимчасовий притулок Гвардійське кладовище.
Вічним сном спочивають там герої-гвардійці...
Ленінградці і ленінградки у вільні хвилини квітчають дорогі могили квітами...