І не треба питати, чию саме могилу прикрасила ніжними конваліями й запашною черемхою ота он чорноброва й кароока дівчина, що печально над могилою голову схилила.
— Пі,— відповість вона.— Родичів особисто моїх тут нікого нема. Тут усі паші рідні.
Як підете в глиб кладовища, то зліва, аж па самому майже краю його, побачите мармуровий постамент.
Під постаментом тпм спочиває вічним сном земляк наш Крас- ношапка Микола, двадцятилітній сержант, снайпер і уславлений герой оборони Ленінграда.
Далеко від села Луганського, що па Донеччині, до Ленінграда, та не чужа земля покрила молоде снайперове тіло; рідна земля, ленінградська земля.
Знасмо-бо ми, що єсть молоді ленінградці, які спочивають на широких просторах України Радянської,— і не чужа їм земля українська, як не чужа Миколі Краспошапці ленінградська земля.
Ось через це саме й пишуть бойові Миколаєві друзі його рідним батькам в українське село Луганське:
«Дорогі батьки Миколи Красношапки, Марко Пилипович та Параска Сергіївна!
7 червня 1945 року до нас, бійців відділення імені Миколи Красношапки, приїхали українські письменники.
Ми розповіли їм про Вашого сппа-героя, який хоробро захищав велике місто Ленінград, свою Радянську Батьківщину і всіма нами любиму Україну.
Клянемося Вам бути гідними Миколи Красношапки, любити і захищати свій парод, як наш бойовпй товариш, який над життя любив свою Вітчизну.
Ми будемо безнастанно удосконалювати свою бойову майстерність, щоб у першу-ліпшу хвилину бути готовими битися з ворогами нашої Вітчизни так, як бився Микола Красношапка,— стійко, вміло і мужньо.
Бажаємо Вам доброго здоров’я, дорогі Марко Пилипович та Параска Сергіївна.
Міцпо тиснемо Ваші руки.
Що ж розповіли бойові друзі Миколи Красношапки українським письменникам?
От що.
Було це в серпні 1942 року.
Сержант Микола Красношапка і з ним ще кілька товаришів снайперів зайняли окоп на передовій.
Аж ось після скаженого мінометного й артилерійського вогню пішли фашисти в атаку.
Красношапка першими пострілами валить чотирьох гітлерівців.
Від сержанта не відстають і його товариші.
Німці падають, але по трупах своїх солдатів уперто лізуть уперед.
Ось вопи вже біля бруствера.
Скомандувавши: «Вперед!», Красношапка орлом вплітає па бруствер, валить ще кілька фашистів із гвинтівки і — за гранати.
Вибухами гранат він розкидає перші лавп фашистів.
— Ні,— кричить Микола,— не буде по-вашому! — і, мов той лев, кидається на них. Тріскають од ударів прикладом фашистські голови. Постріл — і Микола падає. Але знову підводиться. Праву йому руку перебило, груди прострелено, але Красношапка лівою рукою хватає з землі гранату і б’є по ворогові.
Німецьку атаку відбито.
Перед нашим окопом десятки німецьких трупів.
Коли Миколу везли в госпіталь, віп сказав:
— Хлопці! П зробив, що міг! Може, й мало я зробив, так вірю, що ви зробите більше! Прощайте! Як тільки видужаю, зразу ж повернусь до вас!
Не вернувся Микола...
Спочиває герой оборони славпого Ленінграда Микола Красно- шапка під білим мармуровим постаментом па Гвардійському кладовищі города-героя...
Микола Красношапка, обороняючи Ленінград, знав, що він обороняє Україну, як зпалп й славні ленінградці, що, обороняючи Україну, вони обороняють Ленінград. Бо всі вони боронили свою велику Батьківщину — СРСР.
— Мамо!
— А що таке?
— У вербах хтось є...
— Та хай собі буде. Цить! Не бачиш, що діється?
— Мамо, там хтось стогне...
Марія не обзивається. Ох, чи один в цю хвилину стогне! Фронт ламається, ворог наступає, вночі ясно, як удень, день обертається на чорну ніч від куль і вибухів. І Іван десь... Син коханий, господар молоденький між тими, що грудьми стали за матір Вітчизну.
Старий вчора відступив з нашими останніми частинами. Так порадив йому Сергій Степанович, секретар райкому. Головою ж сільради був. Першим агітатором за колгосп. І ...кандидатом партії! Аякже ж!
Три дні й три ночі не пускали наші прикордонники фашиста па рідну землю, стримували ворога, щоб дати людям в тилу евакуюватись. А Сергій Степанович сказав в ту останню хвилину: «Не прощаюся назавжди, а кажу: «до побачення». Напевно, напевно ще побачимося з вами, дорогий Сергію Степановичу! Но може такого бути, щоб Кривда перемогла Правду.
Поки що ущухло. Недобрий це знак. Напевно, німець прорвав лінію і топче вже своїм чоботом земельку святеньку.
Відколи не стало тестя і чоловіка, вона тепер голова родили. На важкий час припало їй головування.
Сімнадцятирічна дочка хвилинки спокійно всидіти не може — жвава, як білочка. Коли вона почула той стогін у вербах? Чого її носило за ворота? Хто її посилав туди?
— Ти що... може, бачила його, Параско? В якому він мундирі... німець чи, може...
— Наш, мамо!
Невістка Катерина витирає рукавом піт з блідого, довгастого, як у підлітка, обличчя і, піби пе помічаючи Параски, звертається тільки до свекрухи: