Unknown полностью

— Шкода людини, а чим ми можемо йому допомогти? Хіба як стемніє, щоб піхто не бачив, подати води та хліба випести.

«Це я вже зробила»,— думає про себе Параска.

— Не візьмемо ж ми його до хати на свою біду, щоб пас нім­ці з димом пустили,— вперто дивиться на свекруху своїми чорни­ми, зіркастпми очима.

Марія мовчить, і не знати, чи вона згоджується з невісткою, чи заперечує їй. Тільки горшки на плиті деренчать голосніше.

«Невже ж мама думає так само, як і Катерина? — кусає собі пальці Параска.— Господи, та ж вона колись змилосердилася пад осою, що тонула в медові. Ех, люди, люди І Ні, не може бути, щоб мама тримала Катеринину сторону!»

— Мамо! А як його знайдуть німці, що з ним зроблять?

— Не знаю. Звідки мені таке знати?

— Візьмуть в лазарет,— відповідає невістка, що аж на два роки старша від Параски.— Чей же не знімуть голови поране­ному?

Марія починає підшморгувати носом.

— Мамо, він проситься, щоб його в хату забрали...

— Мамо,— стає поміж свекрухою і чоловіковою сестрою Ка­терина,— затуляймо подушками вікна, закладаймо штабою двері та й лягаймо спати, бо не знати, що нас завтра чекає.

Це правда. Тепер такі дні настали, що один страшніший від другого. Три доби теплої страви в роті не мали, три почі очей не склепили. Тіло вже таке стомлене, що хай би тобі загрожувала смерть па власній постелі, ти однаково потягнувся б туди.

Невістка лізе на піч. Там, за комином, наче безпечніше.

Лягають і Марія з дочкою.

«Скоро всі відпочиватимуть, тільки там той у вербах стогна­тиме й благатиме допомоги»,— крутиться в постелі Параска. Та що це? Мати тихенько спускає па долівку спершу одну, а потім другу ногу (боїться, щоб пе розбудити кого!), встає з ліжка.

— Мамо, ви куди?

— Іду подивитися, чи добре Катерина замкнула хлів. Тепер, знаєш, і свої злодії піднімуть голову.

Ага, хлів. А чого це вона там так довго порається? Чи, може, Параска заснула? Так і є. Марія збудила її.

— Параско, га, Параско!

— Де горить? ІЦо горить?

— Цсс! Ніде пе горить, господь з тобою! Вставай, допоможеш мені. Та ж в нього зовсім перебита пога... Я не справлюсь сама...

Параска розчісує коси перед шибою у вікні (в тій бомбовій за­вірюсі дзеркало впало з стіни і розтріскалося па шматочки), а руки трусяться в неї. Що скаже Катерина, коли дізнається, що боєць вже у притулі?

А Марія спокійна. Може, навіть спокійніша, ніж вчора уве­чері. Вопа дає невістці час помитись, поснідати, хату замести (Марія вважає, що вагітним треба більше рухатись та нахиля­тись), і нарешті:

— Таїтись перед тобою пе думаю: рапепий боєць у пас у при­тулі.

— Ой мамо, що ви наробили собі і нам!

— Цить! Так повинно бути, Катерино. Тихо, тихо, не лемен­туй! Що більше нещастя спадає па людей, то більше треба стояти один за одним. Росіянин він, а геть чисто по-нашому, по-україн­ському, розуміє. І навіть звати його, як і нашого,— Василем. Мо­лодий такий, а вже скалічений. Гей, Катерино, Катерино, може, там десь і твій чоловік, а мій син просить у його сестри чи матері ковток води! Ти собі як зпасш, а я пе можу інакше. Свій же він, не ворог! Як вже так дуже боїшся, то йди собі жити до своєї матері. Лише зажди, я тебе пе випущу з хати, доки отут, перед образом — ти ж віруюча! — не присягнеш мені, що нікому ні слова! Ні мамі, ні татові, ні самій собі не спом’янеш уголос, що він тут! Нікому-нікому!

— Мамо, подумайте, що робите!

— Я вже подумала! А вчитп мене тобі рано. Ще тебе одне прошу: перед ким лише можеш говори, що я і сяка, і така, що з хати вагітну тебе вигнала. Хай я вже буду тією злою свекру­хою...

— Мамо, та в мене язик не повернувся б таке казати па вас...

— А я тобі наказую і все! Так треба. Пакуй свої речі і — йди з богом.

— Піду, мамо. Не можу тут залишатися. Я теж у грудях не камінь маю. Але боюся, боюся пе так за себе, як за те, що має на світ прийти. Що сказав би мені Василь, якби я йому сина не доносила? Повірте мені, мамо, тільки страх за те, що ношу під серцем, виганяє мене з вашої хати.

Мати посміхається своїм суворим, засмаглим, з напрочуд пра­вильними рисами, лицем.

Рапа гоїться, але Вася Уланов вже на все життя залишиться кульгавим. Молодий, вродливий, з вівсяними бровами над сині­ми, чистими-чистими очима, дужий (коли ліг, аж ліжко увігну­лося під ним) — ось такому богатиреві судилося з палицею хо­дити.

— І то ще дуже легко тобі обійшлося, Васильку,— говорить дід, що приходив йому рану лікувати.— На один волосок від гангрени було! Вже кров починала розкладатися в тобі на су­кровицю. Якби не ті зела і вогонь, було б погано, сипку, з тобою. Маєш щастя!

Вася теж вважає, що в нього багато щастя. Воно випромі­нюється з його очей, з вихрастого чуба, з рота, повного білих, як дородні зубки часнику, зубів, з пісень, яких не може навіть війна заглушити.

Після пережитого страшенно хочеться жити Васі. Раніше наче і не знав ціни життю, а тепер, ех, братця, полюбив його, як иайпалкішу кохану свою. Палиця? Дурниці! Єрупда, як кажуть У пас в Росії.

Колп дівчппа полюбить, по подилиться, що пога в коліні зрощена.

Эх ты, жизнь, жизнь молодецкая, эх ты, девичья краса!