Вночі, колл село не сподівається візиту гестапо, виходить Вася у світлицю з комори-сховапки через низькі, завішані килимком дверцята в кухні, сідає на низькому стільчику (щоб не стирчала його голова у вікні, якби кому цікавому схотілося заглянути).
І тоді ллється розповідь. Про село над Волгою. Про чудову весну в рідному краю, на березі вже квіти зацвітають, а водою ще крига йде. Про відчайдушні, молодецькі ігри на тих кригах. Про зими такі, що воду хлюпнеш угору, а звідти лід спада. Про пишноту Свята колгоспного урожаю, що давно вже заступило богородичині храми. Про невидане багатство сільськогосподарських виставок...
Слухаєш як зачарований, і хоч віриш кожному слову, здається все те казкою.
Страшні часи настали! Жахлива пора! Вчора в Глухому лісі гестапівці розстріляли дванадцять комсомольців. Позавчора спалили половину сусіднього села, бо хтось старосту-фольксдойче вислав на той світ. Сьогодні з нашого села дев’ять працездатних чоловіків і жінок погнали на каторгу до Німеччини.
Весною Вася почав таки добре ходити, хоч пога була скоцюр- блена в коліні. Опираючись на паличку, шкутильгаючи, віп досить швидко переходив через хату без допомоги.
Марія стежить за його рухами люблячим оком матері: сину ти мій, сину, чи передчувала твоя ненька, що ти, бідак, на волосинку від смерті був?
У безмісячні ночі Вася виходить з хати трохи подихати свіжим повітрям. Іноді забариться на дворі, і Марія починає вже непокоїтись, хоч тепер, правда, коли в прилеглих лісах з’явилися партизани — славні хлопці Ковпака, в селі стало безпечніше. Добре знає, що Параска і двері за ним замкне, і завісить вхід до притули. Але не може заснути, доки Вася не повернеться. І чого це йому у той садок так кортить? Хіба повітря на призьбі гірше від того, що у садку? Треба папутити парубка, а то таке вийде, що берегли всю війну, а наприкінці попадеться.
— Василю, не дуже мені подобаються ті твої пічні мандри. Як подумаю, що з тобою може щось статися, то аж шкіра терпне па мені. І чого, і куди тобі ходити?
Вася Уланов червоніє, ніби хто впіймав його руку в чужій кишені. Опускає свої j^yci вії та й каже:
— Не гнівайтеся па мене, Маріє Петрівно. Весна на дворі... Та й молодий ще я... Чим я винний, що ногу мені прострілили, а серце залишилося цілим? Є в мене дівчина... іноді приходить вона до мене в цей садок...
Марія пополотніла: що за дівчина? Хто вона така? Як звати її? Хто її рідні?
— Я повістку з хати прогнала, щоб тобі місце дати, а ти любові забажав? Без кохання й години пожити не можеш? Ти знаєш, що важиш но тільки своїм життям, але й пашим? А може, вона підіслана гестапо, звідки ти, нещасний, можеш знати? Іди від мене, живи собі в «тієї» і не признавайся, ради бога, що ми з тобою знайомі. Здурів хлопець, чисто вам здуріві
— Нікуди я не піду від вас, тьотю, та й вам пе вистачить серця вигнати мене. Вже я за цей час добре вас розпізнав! В селі тепер пе окупаційна, а Радянська партизанська влада, і нам нічого боятися фашистів.
Правду каже, вражий син, що не прожене вона його з своєї хати. Правда й те, що фашисти стали полохливі, як зайці; відколи відступають та відступають. Кожного куща, придорожнього хреста жахаються, чи пе вискочить часом звідтіль партизан з кулеметом.
Та п добре, що знайшов собі «якусь» на селі. Ще чого не стало, щоб у мене під боком з Парасею любов крутив! А все ж таки... говорім сюди — говорім туди, образливо то якось вийшло для нашого дому. На очах у пього дівчина як маків цвіт, а він шукає собі не знати кого і що... Гей, що то за нечиста сила те кохання? Ніби й за ворота не виходив, і інвалід, рахуй, і сонця божого вже скоро півтора року не бачить, а любов таки десь падибав.
Та про що я думаю? Що то моїй Парасі жениха пе етапе? Перестигла дівка, чи що? Буде і в неї жених! Го-го, ще прийде такий з орденами та медалями, що люди тільки ахнуть! Коби вже скоро наші прийшли, визволителі довгождані...
І радісний, з нетерпінням очікуваний день визволення наступив. Одержали вістку від Василя, живий, здоровий, тільки в руку поранений злегка. А татом пе журіться, пише. Працює конюхом в одному радгоспі і, мабуть, скоро дома буде.
Він, Василь, хотів би, щоб вам дома так жилося, як татові живеться.
Катерина повернулася з дитиною. Ходить тепер по саду та сміється з тих, що повірили, ніби її свекруха з хати вигнала.
Згодом прийшов лист від Васиної матері. Аграфена Ілліпічпа і починала, і кінчала сердечною подякою.
Мати! Вона розуміє вТе.
— Ну, і синок ти! — розпікає Васю Марія, як розпікала б і свого сипа.— Листа написав, фото послав, а от чому сам до матері не поїдеш?
— Та поїду згодом! Хочу, щоб мати спершу до мене приїхала...
— А чому це так?
— А тому, що одружуюсь і треба спочатку весілля в молодої “ідгуляти...
Що з того, що па ногу палягає, ало зате постава яка! А плечі? А сила? А до діла який? Навчився шевського ремесла в своїй келії, а тепер відбою від клієнтів нема. Як піде в артіль, то напевно першим майстром буде! Нема в селі дівчини, яка б не пішла за нього. 8а безруких, за безногих ідуть та ще й пишаються ними.