І правильно роблять! Не в корчмі, не в п’яній сутичці скалічений, а в боях за матір Вітчизну.
— А на кому ж женишся? Може, вже признаєшся нарешті? — спитала Марія і зразу ж, як кажуть, прикусила язика: «Ще парубок подумає, піби вона завидує, що її Парасі не бере».
— Та таки па вашій дочці, мамо...
Марія схилилася на одвірок.
— То... то... виходить,— не могла перевести подих від обурення,— ви мене в дурні пошили? Під боком кохалися, а ти мені баки забивав якоюсь «дівчиною» па селі... Чесно та гідно вчинили, нема чого говорити!
— Може б, вам ще й про те було казати, що в моїй комірці зберігався архів партизанського загону?
— А якби признався, то що? Не заслуговую па довір’я, по- твоєму?
— Скажу лише: є таємниці, яких і рідній матері не можна довірити.
— Та я тобі не дивуюся, чужий тп мені, але ти, дочко? Де ж твоя совість була — так обманювати мене?
— Мамо,— заплакала Параска,— простіть!
Як же тепер в очі матері дивитись? Затулила лице фартушком і вибігла з хати, тільки замиготіла хустина поміж вербами.
— Тп женитися можеш хотіти, але чи я за тебе Парасю дам, то інша справа...
— А то чому? Що вп проти мене маєте?
— Може, проти тебе нічого й не маю, крім того, що ти обманщик, а от інші перешкоди виринають, колп справа па серйозне пішла...
— Наприклад? Я хотів бп знати, що це за «перешкоди»?
— Можу сказати, якщо ти вже такий цікавий. По-перше, коли ви одружитеся, то ти забажаєш у своїй стороні жити, а вона захоче тут, де народилася і зросла. По-друге, там, в Росії, одні звичаї, а в пас, на Україні, інші...
— Ну, які? — ледве стримує усмішку Василь Уланов,— які ще там звичаї, що так різнять українців від росіян?
— Та хіба мало їх? У вас варять щі, а в нас борщ...
— А далі?
— Далі... у вас хати рублені, а в нас білені знадвору і зсередини...
— І ще що? — гримаса перекосила обличчя Васі.
— У вас по тому, як закутують хустини, не пізнати, дівчина то чи молодиця... Бачила я па фото. А в нас є різниця... У пас дівчата зав’язують хустину вище вух з вузлом па самій потилиці...
— І вже все?
— Та, папевне, me не все, але більше мені якось на думку не спадає.
— Тьотю,— каже Вася, а лице в нього таке нещасливе, що аж жаль бере дивитися,— тьотю, що з вами? Ви бачите дрібне, таке мале, що про нього й згадувати смішно. Якісь борщі та щі... А те, що тут справжня любов... А те, що ви, українці, і ми, значить, росіяни, віти одного кореня, що мови паші схожі, як сестри, що історія паша... ех! Ви помітили, що в нас хати рублені, а у вас білені, а те, що росіянин з українцем завжди пліч-о-пліч обороняли нашу землю від загарбників, цього ви не побачили? Та ви,— спересердя йому аж очі вологістю зайшли,— ви, матінко, навіть саму себе пе розгадали! Хіба ви в найлютішу для мене годину не прийняли мене як рідного?
— Еге ж, прийняла на свою біду...
— То ж через які там «щі та борщі»,— сподобалася, видно, Уланову ця гра слів,— мали б ми з Парасею собі життя калічити? Та в нашому Радянському Союзі багатомільйонні народи живуть дружно, як рідні брати, а ми в сім’ї пе поладили б між собою?
Тут вже Марія не витримала і засміялася. Вона признається, еге ж, признається, що хотіла його трохи засмутити. Треба ж було чимось помститпся за обман чи пе треба? А щодо згоди, то правду кажеш: відколи світ світом, ще такого пе було, щоб українець з росіянином поладити пе моглп!
— Але де ж ділася наша наречена? Піди-но, Василику, та гукпи її...
Іще ніколи в бліндажі другого взводу не було отак людно й шумно, як цього вечора. З усієї батареї посходились бійці — така незвичайна подія сталася: Семен Гончаренко одержав листа. І від кого — подумати тільки! Уже більше півроку тому, як він втратив родину свою — дружину та сина. І про це всі знали в батареї. Ще торік восени сповістили Семена про це товариші з заводу. Написали і при яких обставинах. На якійсь станції вночі налетіли німецькі бомбардувальники. Тільки з одного їхнього ешелону загинуло до двадцяти душ. І його дружина та сип. Там же, на станції, в братській могилі й поховали всіх. Це — котрих трупи вдалося знайти. Бо кількох не знайшли навіть сліду, не інакше — згоріли в огні. В тому числі і його Петрусь... І от несподівано сьогодні об’явився Петрусь: написав листа батькові.
Власне, писала листа вихователька дитячого будинку десь із Надволжя. Але па останній сторінці були й дитячі каракулі. Либонь, цього року почав ходити до школи: «І вже, як бачите, товаришу Гончаренко, грамотій неабиякий з вашого сина».
В який уже раз перечитує Семен Гончаренко листа, а все ніяк віри в своє щастя пойняти не може. Та й не повірив би, мабуть, ніколи в самі слова. Але передбачлива жінка разом з листом і фотокартку хлопця прислала. Та ще, мабуть, перед тим, як зніматись йому, попередила: «Пошлемо татусеві». Аж диханпя притаїв хлопець, обличчя застигло в напрузі, і тільки очі,— уже як не силував хлопець себе, таки кліпнув очима. Дещо підправив фотограф, але помітно було.