Зараз ця фотокартка ходила в бійців по руках. Біля столу аж товпляться. Усім хлопець подобався дуже (та й чи могло бути інакше). Більше за те — був понад усяку критику. Тим-то, коли хтось зауважив про очі,— дарма що ця «критика» стосувалась пе стільки хлопця, як фотографа,— всі так і напосілися на нього.
— А тобі як, щоб уже хлопець і оком пе моргнув!
— Чудак-чоловік! Та це ж іще краще. Одразу видно, що натурально живий!
Жарти, дотепи, сміх.
За столом з листом у руці сидить Семен — пайщаслпвіший батько у світі. Замріяний, не бачить, не чує нічого. Хіба, коли вже занадто розійдуться хлопці, неспокійно зведе голову й мовить суворепько:
— Ану, ану, хлопці! Поакуратніше мені там з карточкою!
— Якраз! Знайшов акуратистів! — озвавсь Цибулько, сьогоднішній днювальний по бліндажу.— Та вони тобі її до дірок пучками протруть. І взагалі — скільки можна? Накурили, дихнути не можна. Ану, котрі тут гості, забирайтесь собі! Та й вечеря, он бачите, холоне вже.
Він поклав па столі хліб, консерви. Потім розставив порожні кухлі.
— Сідайте, хлопці,— і вже став одкривати баклагу. Семен затримав його:
— Зажди. Іще ж Іраклія немає.
Цибулько, пе мовивши слова, поставив баклагу. Навіть зніяковів трохи: і як він справді не зважив на це!
Іраклій Мосашвілі, замковий тієї ж гармати, де за наводчика Семен, вартував саме. Але з хвилини на хвилину мав підійти: уже пішов йому один на зміну. Отож, певно, від нього й дізнався Іраклій про незвичайну новину. Бо тільки поріг переступив у бліндаж, спинивсь, руку притиснув до грудей.
— Сімоп! — І з-під чорних вусів блиснули зуби в усмішці. Але стримавсь. Спершу поставив у піраміду гвинтівку, скинув шинелю, а вже тоді підійшов до столу й простягнув руку Семенові: — Сімон, який я щасливий за тебе! Від усієї душі поздоровляю!
— Спасибі, Іраклію,— розчулено відповів Семеп і міцно потиснув руку.
Іраклій сів до столу і весело сказав:
— Ану, де ж він? Показуй!
Йому подали фотокартку. І мимоволі якось аж притихли всі у бліндажі. Іраклій довго мовчки дивився на фотокартку. Потім захоплено похитав головою:
— Хороший! Ай, який чудовий сип у тебе, Сімон!
— Та не ремствую,— щасливо всміхнувся Семен.
— Чудовий! — повторив Іраклій і раптом, не знати чому, зітхнув.
— От тобі й па! — засміявся хтось.— То чого ж ти зітхаєш? Та ще важко так!
Мосашвілі нічого не відповів.
«Не інакше,— подумали в гурті,— згадав оце, що в пього сина нема, самі дочки, от і заскніло серце».
Отоді Кузнецов, наводчик другої гармати і перший жартівник У батареї, візьми та й пожартуй:
— Іраклію, а знаєш, оце поки тебе не було, що ми отут гуртом, цілою батареєю, вирішили?
— Ні, не знаю. Кажи.
— Отаких друзів, як ви з Семеном, не те що в батареї — в дивізіоні не знайти. Так треба б цю дружбу вашу якось закріпити.
— Добре вино кріпити пе треба,— ледь посміхнувшись, сказав Іраклій.— Що ти скажеш па це, Сімон?
— Отака й моя думка,— весело озвався Семен.— Наша з Ірак- лієм дружба народилась у бою, в походах важких гартувалась. Така дружба до смерті.
— Отож-то й воно,— пе вгавав Кузнецов,— що тільки до смерті. А ми па війні. А тут смерть не така вже несподівана гостя...
— Отуди к бісу! — пе втерпів Цибулько.— Зачали за здравіє, а кінчимо, здається, за упокій. Ну, що ти тягнеш, Кузнецов! Сказав би просто, так ні — неодмінно з підходом. От і добалакались! Одне слово, Іраклію, справа яспа: у Семена — чудовпй син, а в тебе — три дочки, одна краща за іншу, а якась же, напевно, і літами підійде, баклагу розіп’ємо зараз — і точка.
Засміялись у бліндажі. Але Мосашвілі сидів пониклий, наче іі пе чув нічого. Раптом звів очі на Цибулька, похитав докірливо головою і промовив пристрасно із більшим, як звичайно, грузинським акцентом:
— Не можна цим жартувати!
Але потім за вечерею «одійшов» — повеселів, оживився. Разом з усіма випив за здоров’я Петруся, потім — за швидку зустріч батька з сипом. І весь час майже не зводив очей з товарипіа. А коли зустрічався з його очима, радісно посміхавсь і захоплено знизував плечима.
Пізно цієї ночі лягли спати у бліндажі. Але ще й потім, укрившись шинелями, довго шепотіли Семен з Іраклієм. Аж не втерпів нарешті котрийсь із бійців — важко перевернувсь на другий бік на рипучому помості й сердито проказав:
— Пропала піч. І хто воно там бубонить, хотів би я зпатп?
— Спи, спи, кацо,— шепотом каже Іраклій.— І ми вже кінчили розмову. Спп.
— А, то це ви! — голос одразу пом’якшав і вже крізь усміх закінчив: — Свати!