Відтоді й пішло в батареї «свати» та й «свати», коли мова заходила про Гончаренка та Мосашвілі. Аж і вони самі поволі стали до цього звикати. Але проміж себе ніколи, навіть у найкращому гуморі бувши, не називали себе отак і ніколи не згадували про Цпбульків жарт. Наче змовились. Хоч, здавалось, і нелегко було це: отак багато тепер говорили вони про своїх дітей. Та чи й дивно? Занадто багато мовчали вони про них раніш. Гончаренко — бо не в його вдачі було своїм горем надокучати комусь, хоч би найближчому другові. А Мосашвілі — від незвичайної чулості й такту. Бувало, одержить з дому листа, про дітей пише дружина — аж бринить батькове серце поділитися з кимсь, і найперше, звичайно, з найближчим другом. Проте ніколи не було, щоб сам заговорив. Хіба вже Семен розпитувати почне. Але й тоді — розповість Іраклій стримано, обережно, щоб часом не вразити чим роз’ятрену горем Семенову душу.
Тепер, відколи об’явився Петрусь, було зовсім інакше. Обидва намагались якомога уважніш перейти весь отой шлях своєї дружби, де кожна, здавалось би, дрібниця — затриманий жест, недоказане слово — таїли в собі, як грудка породи іноді — коштовний самоцвіт, не знаний і навіть не передбачуваний раніше зміст.
Тим-то отака й жадоба була у них до інтимних розмов. Про що б не зайшла мова, неодмінно зведуть па дітей. При першій- ліпшій пагоді, або тільки видалась вільна часинка, коли можна принаймні цигарку без спіху викурити.
А тут як па те не так уже й часто останнім часом хвилини такі випадали: почалися гарячі бої. Бої та походи.
Сьогодні дивізіон їхній із самого світанку в поході. Одпа по одній важко рухаються гармати по грузькій весняній дорозі. У слобожанській чорноземлі по самі осі загрузають колеса. Ревуть мотори тягачів, і гарматній обслузі доводиться весь час допомагати їм. Спітнілі, заляпані гряззю і з пудами грязюки па чоботях важко ступають бійці поряд своїх гармат. Небалакучі. І заклопотані лише одним, як би швидше добутися туди, де глухо гримить канонада і де їхні товариші нетерпляче чекають на них.
Та ос> нарешті вибились на шосе.
— Сіда-ай! — залупала команда.
— О, тепер можна і закурити,— умостившись вигідніш на лафеті, сказав Гончаренко. Але поки він витяг свій порттабак, Мосашвілі уже подав йому свого кисета:
— Кури, СімопІ
— А в тебе що, кращий? Не з одної хіба получки?
— Чому? Тютюн той самий. Зате — кисет який!
— Та кисет, що й казати! — набираючи пучкою махорку, задумано мовив Семен: — Трохи злиняв уже, правда, та дарма. Дорогий кисет! Скільки ми цигарок за війну з нього викурили! Не одну тисячу!
— І через це він мені дорогий теж.
— А ще через що?
— Подарунок від дочки. Сама й вишивала.
Семен аж перестав курити цигарку, глянув па товариша, але нічого не спитав. Дороблюючи цигарку, почав сам пригадувати. Ні, це таки певно,— ніколи Іраклій цього раніше не говорив: «Не міг би ж я справді забути таке! Значить, змовчав». Мимоволі пригадались Семенові інші факти, отакі ж, здавалося б, дрібні, як і оцей — з кисетом, але такі ж зворушливі. «І тож не раз, не Двічі, а тисячу разів змовчав!»
Тепла хвиля залила Семенові груди почуттям великої подяки, пошани і захоплення товаришем. Прикурюючи від його цигарки, він майже впритул примружено глянув на Іраклія й сказав:
— Пу, знаєш, Іраклію, І людина ж ти!..— і, подумавши трохи, знайшов-такп потрібне слово: — Кремінь, а не людина!
Недарма вони були друзі — з півслова, з натяку розуміли один одного. Тож і зараз Іраклієві не треба було допитуватись, до чого це Семей сказав. Помовчавши часинку, він відповів якось і просто, і разом ніби урочисто:
— Кожна людина, Сімон, повинна уміти бути такою, як кремінь. Коли це потрібно.— І по топу його чулося, що думав він, коли це говорив, зовсім не про те, що мав на думці Семен.
Рівно працювали мотори тягачів на шосе. Важкі гармати безшумно котились на гумових шинах — тільки шкварчала грязь під колесами. Канонаду спереду чути тепер було виразніш. І час від часу поривами вітру наносило гіркий дим, як видно, уже недалеких пожарищ.
Мимоволі думки Семенові полинули туди. Але обірвати отак розмову з товаришем пе міг. Не стільки з цікавості, як для того щоб зробити йому приємність, спитав по довгій мовчанці:
— А котра це дочка подарувала? Не Найя часом?
(Семен іще й досі плутався в трьох незвичних для нього іменах Іраклієвих дочок. І назвав саме це ім’я лише тому, що найкраще його пам’ятав, бо найчастіше чомусь Іраклій його згадував).
— Ні, це подарунок від Еліко, від найстаршої. А Найя — середульша. Вона ще не вміє вишивати. Але коли б ти бачив, Сімон, яка вона у мене чудова — весела і завжди співає. Ще зовсім маленькою була — прийде на виноградник, і не видноті’, а вже чути: як пташка в кущах десь співає...
Іраклій зітхнув і замовк. Не озивався й Семен. Якийсь час курили мовчки, і, мабуть, в цю хвилину перед очима їм спливали чарівні марева: одному — сиві гори і рідний аул в зелених рунах садів, а другому — велике рідне місто над повноводним Дніпром.
Мовчання порушив Іраклій: