— Ех, Сімон, як жаль, що ми пе зустрілись з тобою раніш, до війни. Приїхав би до мене погостювати. Один місяць пожив би у нас па винограднику — па десять років життя б собі прибавив.
— Та от, уяви собі, і не довелось. А де тільки не бував: в Криму відпочивав, на Урал з бригадою їздив на новому заводі верстати встановлювати. А от у вас, па Кавказі, і не довелось.
— Ну, нічого. Війну закінчимо — прямо з частини разом поїдемо. Дорогим гостем будеш. Заїдемо па Волгу, Петруся візьмемо.
— Спасибі,— посміхнувся Семен.— Та бач яке діло, Іраклію. Далебі і після війни довго нам усім не до гостей буде. Пе одну та й пе дві п’ятирічки доведеться нам усім у три поти лиця... Он бач, що ці падлюки фашисти натворили!
Якраз в’їздили в село. Чи, власне, яке ж це село тепер! Було колись. А зараз обабіч вулиці в поруділих присмаглих садках курились пожарища, і лише по чорних димарях, що стовбичили па руїнах, угадувалось, що тут стояли хати, люди жили... Зараз у цьому знищеному, зрівняному з землею селі людей майже пе видно було. За всю дорогу через село тільки побачили одного сивого діда та двох чи трьох бабів. Як привиди, слонялись вони у себе на подвір’ї, порпались на попелищі, вибираючи з-під купи цегли та глини якесь залізяччя, череп’я — хатні речі.
На одному подвір’ї старенька бабуся наскладала вже цілу купу отаких хатніх речей: діжечки, кочерги, обгорілий ослін і на ньому поряд з цеберкою та кухлем — старенька з мотузяними вервечками колиска.
Якраз спинились біля цього подвір’я води в радіатор підлити.
Стара кинула поратись, взяла відерце та кухоль і підійшла до криниці.
— Та в нас, бабусю, своє відерце є,— сказав шофер, підходячи з брезентовою цеберкою до криниці.— Не клопочіться!
Але стара витягла мовчки цеберку, поставила на зруб і, набравши в кухоль води, подала йому:
— Хоч водою з криниці пригостю, коли більш нема чим. Он, ба, натворили, іродові душі.
— А що нам у поході добріше за воду! Та ще з рідної криниці! Та від щирого серця!
Бійці один по одному пили з кухля, дякували старій. Потім спитав котрийсь:
— А де ж це ваші люди, бабусю, що не видно?
— А оце й усі люди,— сумно сказала стара. І раптом тихо самими слізьми заплакала. Стала розповідати: — Учора з Червоною Армією ховали людей, тих, що фашисти постріляли при відході. Зійшлося па похорон все село: два діди та півдесятка бабів. Оце й уся наша тепер громада! Це — котрим пощастило. А то ж усіх, як є, мов ту череду, погнали поперед себе. І що тут творилося тієї ночі...— долонею вона витерла сльози і спитала: — Сипочки, а чи не доводилось вам зустрічати з Матяшів котрого? Троє їх у мене, синів, у червоному війську.
— Та фронт паш, бабусю, великий,— відповів Семен.— Може, отак десь в іншому місці, як ви оце пас, паші матері обступили їх та про нас перепитують. Листів тепер ждіть від синів.
— А жду, жду, сину. А це ж і невістку тепер уже, мабуть, з дня на день виглядати.— Вона якось одразу проясніла, краєчком хустки витерла посмаглі губи і, довірливо притишивши голос, Додала: — Іще тоді, як виїздила з колгоспу у тил, важкою ходила. З онуком жду. І хоч хати нема — повісимо під вишнею колиску, поки курінь якийсь поставимо. Та й таки легше буде з дитиною у колисці життя завдруге починати.— Заплющивши очі, вона журно похитала головою: — Ой горенько тяжке наше! І чи думалося тоді — рік тому, чи в сні страшному отаке увижалось! І яка земля їх отаких виносила, що не запалась!
— Сіда-ай! — залунала команда.
Бійці аж товпляться до старої, щоб хоч доторкнутись до неї чи хоч словом потішити, підбадьорити. Та й мерщій до своїх гармат. Але й потім,— уже й за село виїхали,— а у вухах ще лупали слова старої жінки і як вогнем пекли серце. І все здавалось
кожному тепер, що нестерпно поволі рухаються гармати, хоч тягачі но рівному шосе весь час ішли на останній швидкості, на повному газі.
За річкою виїхали на долину. По довгій мовчанці Іраклій сказав:
— Славна бабуся!
— Славна,— задумливо погодився Семен.— А як вона про колиску сказала! Знаєш, Іраклію, після зустрічі з нею мені самому неначе світ якоюсь іншою гранню своєю обернувся. Прозорішою наче.
Він клацнув порттабаком, подав спершу товаришеві, а потім і сам закуривши, говорив далі:
— Згадав оце нашу розмову з тобою, твої запросини в гості до себе. Пу й що ж такого, Іраклію-друже, може, мені й но доведеться самому! — Іраклій хотів перепинити, але Семен не дав: — Війна є війна, правильно тоді Кузнецов сказав, що на війні смерть — вже не така несподівана гостя.
— І що це в тебе за думки сьогодні, Сімон! І говориш — наче це тільки тебе торкається.