— Чому тільки мене? Кожного з нас! — І, вже тільки сказавши це, Семен збагнув, який черствий шматок гіркої правди од- батував він товаришеві. Щоб пом’якшити, одразу ж перейшов на веселий, жартівливий тон: — Одне слово, не клопочись, Іраклію, барило вина (ти таки напиши жінці про нього) — нехай жде! Мені не вдасться, син підросте — одгостює в тебе й за мене. Ні, ти тільки уяви собі, друже, оцю картину! — Він затягся махоркою, примружив очі і говорив усе також — не добрати, чи справді весело та жартома, чи тільки прикриваючись жартом: — Найкраща для цього пора — заявитись до добрих людей у гості — вечір.
— А чому вечір?
— Уже обробились, не треба людям у поміч ставати, а ще не вечеряли.
— Ой жартівник ти, Сімон!
— От саме об цій порі й заявиться він, молодий подорожній. «А здорові були, дядю Іраклію»! На ім’я зве, а незнайомий. І, як видно, з далекого краю: закурений весь, дорожній мішок за плечима. «Невже не впізнаєте? Та Петро ж Гончаренко! Колись у Вітчизняну війну ви з моїм батьком з одної гармати фашистів били, на одному лафеті в поході...»
Колона стишилась і раптом зупинилась.
— Чому зупинились? — озирнувся Іраклій. Оглянувсь Семен і пізнав: в голові колони біля командира дивізіону на сірих конях бійці з дивізіонної розвідки, які заздалегідь були вислані вперед.
Від задньої гармати весело гукнув Кузнецов:
— Ну що, свати! Прибули в самий раз! Чуєте, яка музика?
Неподалеку, зразу ж за лісом, клекотів бій. Без угаву, зливаючись у суцільний гул, гриміли розриви снарядів та мін, захлп- паючись, били кулемети. По шосе з лісу повз колону проносились санітарні машини. Ішли легкопоранені — закурені, тільки очі блищать. Мовби з забою чи з току від машини. З сліпучо-білими пов’язками на голові чи на руці. Хтось із колони спитав. Як людина, що звикла говорити з туговухим чи під великий шум, пораненим нерозмірено голосно відповів:
— Чотири атаки відбили сьогодні. Видно, в п’яту пішли.
Одна по одній гармати звернули з шосе і, проїхавши понад яром з кілометр, у вишняку зайняли вогневі позиції. Поки встановили гармати, телефоністи провели лінію до спостережного пункту на передовій. Кілька хвилин на прострілку. І не минуло яких півгодини з моменту прибуття, як з усіх гармат, всіх батарей уже били то залпами, то біглим вогнем — аж метелиця з білого цвіту вишень закушпелила над вишняком.
І так було до самого вечора. На ніч притихло.
Але спати цієї почі довго не довелось. Коли по тривозі па батареї схопились бійці, в небі горіли ще зорі, тільки вбік пересунулись сузір’я. Ледь-ледь світало. Дерева в цвіту, такі казково білі іі легкі вночі, зараз обважніли, посірішали і ніби танули, розтікались сірим туманом по низині. А натомість там-там но полю виростали, як у гарячковому сні, в одну мить виростали велетенські дуби, чорні й зловісні, і одразу ж — немовби під вагою крон з страшними вибухами ламались їхні стовбури — падали па землю.
Гарматні обслуги миттю зайняли свої місця. І почалась робота.
Били по німецьких батареях. А німці били сюди. Часом снаряди падали й у вишняку. На другій батареї одна гармата була підбита. Але кінець кінцем після майже годинної артилерійської дуелі таки змушені були замовкнути німці.
— Непогано, Сімон, почали день,— весело сказав Іраклій.
— Непогано повинні й закінчити! — в топ йому відповів Семен.— Хоч здається мені,— він покрутив головою,— ой гарячий день буде!
По всьому фронту гриміла канонада. Особливо запеклий бій точився па ділянці поруч гвардійців. Видно, сьогодні німці намірялись ударити саме сюди. Десятки їхніх батарей безперестану били й били тут па всю глибину оборони. Та не менш, видно, було на цій ділянці й нашої артилерії. Ревла земля. Неначе десять горобиних ночей, злитих в одну, розгрозились над нею. Час од часу з-за лісу з шумом пролітали невидимі в нічному небі ворожі бомбардувальники, над вишняком завертали у бік шосе, й за якісь дві-трп хвилини страшенні вибухи стрясали землю, наче обвали в горах, і довго не затихали, оддавались лупою в гаях та по ярах.
І так було до самого ранку. Потім поволі канонада стала стихати. Ще один раз на кілька хвилин сплеснула була, як вал морський па берег у шторм, і розсипалась бризками рушничної та кулеметної стрілянини.
Насторожились бійці біля гармат у вишняку: раніше стрілянини цієї не чути було. Посуворішали обличчя.
З петерпіппям дивились па командира батареї, що якраз говорив по телефону. Ось він поклав трубку, покликав до себе командирів взводів та гармат. І коли ті підбігли, став знайомити їх з обстановкою.
Обстановка була досить напружена. Групі німецьких танків з не менш як батальйоном автоматників удалось на ділянці сусідів гвардійців прорвати лінію нашої оборони. Зараз в районі радгоспу «Комінтерн» наша піхота та артилерія одрізали автоматників- од танків, розсіяли й винищують їх. З танками ведуть бій паші штурмовики.
— Радгосп «Комінтерн» — це в п’яти кілометрах ліворуч шосе,— нагадав командир батареї,— а від пас це, значить, шість. Отож бути всім напоготові! — і далі вже уточняв завдання підрозділам.