І майже в ту саму мить з осокора неподалеку, як з мачти корабля, гукнув спостерігач-зенітпик:
— Ліворуч на шосе — танки!
Та біля гармат усі вже бачили це й самі. З соснового гайка спершу їх вийшло два. Потім, як табуни слонів, ламаючи, підминаючи під себе молоді сосонки, виповзло їх — та лічити ніколи було зараз. Командир гармати одірвав бінокль від очей і подав команду:
— По танках! Прямою наводкою! Бронебійним!
Правильний, ще до команди, по знаку наводчика повернув гармату на дев’яносто градусів, дулом просто на шосе. Заряджаючий заклав снаряд, Іраклій клацнув замком:
— Готово!
Але Семен, припавши до прицілу, не поспішав, вибирав, у котрого ж ударити першим.
Не менш двох десятків було їх. Переваливши через шосе, вопи повзли поволі, ніби принюхуючись до слідів на землі. Не доходячи метрів за кілька до яру, що тягнувся від шосе майже до самого вишняка, танки розбились па дві групи: одна завернула ліворуч в обхід яру, а друга по східній стороні його рушила просто сюди — на батарею.
— Давай! — кинув Семен замковому.
Іраклій смикнув за шпур. Гармата з риком аж підплигнула, і ту ж мить чорний дим стовпом повалив з головного танка, і він спинивсь. На мить решта танків від несподіванки мовби розгубилась, та ось другий, що йшов за головним, різко рвонув уперед, обминув запалений танк і, стріляючи з гармати, кинувся вперед. За ним — і решта всі.
— Давай!
Тепер піднощики снарядів, заряджаючий та замковий тільки встигали. Паузи між пострілами вимірялись секундами. Проте чудовий-таки наводчик був Семен Гончаренко! — рідко який снаряд не попадав у ціль. Не минуло хвилини, як іще два танки горіли, а один — па підбитій гусениці — як повернув сюди боком, так і захряс. Але шість машин на повпііі швидкості неслись на гармати, гримлячи гусеницями і стріляючи з гармат.
Та ефект цієї пальби з ходу був поки що аніякий. Щоправда, не мавши часу оглянутись назад, бійці першої гармати не знали, що діється там, біля інших гармат (а більшість снарядів якраз там і рвалась), але тут нікого навіть не було поранено. І раптом...
Першим вибув із строю командир гармати: зрізало кулеметною чергою. І майже водночас за кілька кроків розірвався снаряд. Повітряною хвилею Іраклія кинуло на землю. А коли він насилу звівсь, то побачив: обидва піднощики снарядів і заряджаючі лежали забиті. Біля гармати їх тепер лишилось троє: правильний, вій та Семен.
Схопивши снаряд, Іраклій швидко зарядив.
— Готово!
Але Семен чомусь пе подав знаку стріляти, хоч танки були за яких чотириста метрів, пе далі,— може, не чув?
— Готово, Сімон! — на цей раз уже крикнув Іраклій. Потім глянув і застиг приголомшений: припавши головою до прицільної панорами, Семен не цілився вже.
— Сімон! — кинувсь до нього Іраклій. Але Семен уже пе чув — вузенька смужечка вишневого кольору перетнула його чоло — мертвий! І тільки збагнув це Іраклій, серце наче обірвалось у нього. У розпачі він припав лицем до його плеча. Але зразу ж зусиллям волі одірвавсь.
Танки були за яких двісті метрів. Не було вже часу навіть прийняти тіло забитого, то головою одхилив Семенову голову і так, скропя до скроні,— глянув у приціл. Майже не змінюючи паводки, смикнув за шнур. Снаряд розірвавсь за метр обіч останнього танка. Іраклій скрипнув зубами.
— Останній бронебійний! — з-за спини гукпув правильний, подаючи снаряд.
Іраклій зарядив. Клацнув замком і припав до прицілу.
— Ну, Сімон,— зціпив зуби,—кажу тобі: Іраклій тепер уже не промахнеться!
В приціл він бачив, як важка махина сунула просто па нього.
— Та бий уже! — пе втерпів, крикнув у нього за спиною правильний.
«Спокійно!» — але не словами, тільки думкою відповів Іраклій. Бо навіть ворухнути губами в цю мить він би пе зміг, хоч би й хотів: уся сила його тіла до останку зараз перелита була в серце. Воно зараз стукалось об ребра, але пі разу не збилося з ритму. І тому почуття своєї сили й гордої упевненості в собі аж п’янило голову, паче вино. Далебі, коли б пе треба було поспішати, вій зараз без ніякого остраху підпустив би оцей танк під саме дуло гармати і лише тоді з усією люттю своєю ударив би в самий лоб. І будь-що-будь потому! Але невідступна думка про своїх товаришів отам, біля інших гармат, безперестану підганяла його: «Поспішай, кожна секунда дорога!» Іраклій хотів уже смикнути за шнур, та вчасно стримавсь: із-за переднього танка раптом вихопився другий, без угаву
стріляючи з гармати, уже обігнав його. Іраклій по самих розривах догадався,— мабуть, помітив другу гармату (може, якраз готувалась до бою) — і хотів роздушити її до першого пострілу.
— Ах ти, гад! — зціпив зуби Іраклій.— Ліворуч! — крикнув собі через плече.
Правильний схопив за правило й згарячу проорав сошником — повернув гармату навіть па більший кут, як треба було.
Тепер були обидва беззахисні цілком, раніше хоч був щит. Кулі як град сипонули на них — брязкали об лафет, об колеса, одна вп’ялась Іраклію в плече. Танк, гримлячи гусеницями, був уже метрів за півсотні. Ще кілька секунд — і буде з ними те, що ото бачили на шосе за селом...