Та Іраклій не думав про це. Інша думка скувала ного: «Чи станеться це вже потім, а раніше таки встигне віп? Чи пі?» В прицілі танка ще не було. І вперше в Іраклія серце збилося з ритму. Та враз — віп навіть хлпппув грудьми від радості: танк — у прицілі! Смикнув за шнур.
Страшенної сили вибух за кілька кроків од дула гармати ударив, здавалося, навіть раніш, як Іраклій смикнув за шнур. Вибух та вихор вогню! І це було все, у що перетворився для Іраклія в одну якусь долю секунди весь оцей неосяжний світ... Але це не була смерть.
Світ одкрився йому вечірніми сутінями в палаті — голосом ніби чутим уже колись, що кликав його на ім’я:
— Іраклію, та оживай уже швидше.
Іраклій довго дивився в забинтоване лице, не пізнавав:
— Ти хто такий?
— Та Цибулько! Невже не впізнаєш?
Іраклій ще і зараз дивився підозріливо йому в лице, нарешті впізнав-такп. Тривогою налились зіниці:
— Де наші?
— А де ж їм бути? Де всі,— спокійно відповів Цибулько.— Хіба не чуєш?
За вікном у вечірній тиші ледь-ледь чутно, паче далекий грім, доносилась канонада.
— Іраклію,— помовчавши трохи, нахилився Цибулько до то- варипш і захоплено прошепотів: — Іраклію, ну й людина ж ти...— довго шукав, але так і пе знайшов потрібного слова, то сказав, яке само підвернулось: — Одчаяка! Ми всі біля гармати аж ахнули були, коли ти розвернувся тоді. А потім, як уже скінчилося все, навмисне ступнями переміряли: дванадцять кроків неповних було від того танка, коли Кузнецов з першого снаряда всю башню йому так і розвернув!
— А Сімон? — Іраклій з такою напругою дивився па Цибулька, паче ждав, що ось віп тільки гукне жартома, як то раніш бувало: «Семене, тут щось твій сват побивається за тобою!» І Семен зразу ж усміхнений підійде. «А чого зводите, товаришу замковий?» Але Цибулько мовчав. Догадавсь, що Іраклій нічого ще не знає про смерть Семена. Та рапо чи пізно, а дізнатись же мусить! І зваживсь:
— Л Семен... і не тільки він — Овчаров, Петрусенко, Хаджі- бавв — сім душ з батареї загинуло тоді, в отім бою. А з вашої гармати...
Та Іраклій уже не чув. Як од ракети, що раптом спалахне вночі, виникає завжди несподіваний світ, отак у пам’яті Іраклія, досі повитій імлою, несподівано прояснилась картина бою і саме отой момент, коли, крикнувши «готово!», звів очі й побачив: припавши головою до прицільної панорами, Семен не цілився вже — мертвий.
— А ви, Цибулько, знову тут! — почувся суворий голос сестри.— Ідіть зразу ж мені в свою палату.
Вона пройшла й сіла у головах Іраклія, зпепокоєпа, схилилась над ним. Лежав з закритими очима. Обличчя, як висічене з каменю,— пі риска не рухнеться. І лише з-під повіки виступила сльоза іі тихо скотилась по скроні під бинт.
Кілька днів по тому Іраклій не озивався словом пі до кого. І майже не відкривав очей,— отак, замкнувшися в собі, в мовчанні тужив за своїм другом. Потім заспокоївсь трохи, але годинами думав про щось. І раптом одного дня — може, тому, що ранок такий незвичайпиіі за всі дні видався — сонячний, і в саду за вікном перша цієї весни зозуля закувала,— наче підмінили його: ожививсь. А коли до палати зайшла сестра, він уперше за всі дні сам звернувся до неї:
— Сестро, сідайте тут. Біля мене.— І коли вражена сестрі сіла біля нього на табуретці, додав: — Будемо листа дружині писати.
— Отак би й давно! — зраділа сестра.
Перші рядки вона сама написала без підказу — про те, де він, що з ним. Зачитала йому потім. Остання фраза була про його приїзд після госпіталю на якийсь час додому.
— А що далі писати?
Іраклій подумав часинку і став диктувати:
— Пишіть: «А тепер слухай мене уважно, Маріам, дуже уважно. Кілька днів тому в бою я втратив свого найдорожчого друга. Ти знаєш, про кого я говорю,— про Сімона. Немає слів у мене, Маріам, щоб розповісти тобі, як мені тяжко! І навіть мені іноді здавалось, що людина, яка узнала радість такої дружби й втратила її, не зможе уже жити на світі без туги. І раптом я згадав (це у мене часто тепер, Маріам, буває так, що я наче забув навіть дуже важливе, й мені доводиться пригадувати)— згадав і відразу ж зрозумів, як мені зовсім невірно це здавалось! Але про це не можна розповісти навіть і в дуже великому листі. Тим-то я напишу тобі дуже стисло: приїду додому я не сам, а з маленьким сином Сімона, Петрусь його звати. Він тепер — круглий сирота. Але в нашій родині він забуде про те, що він сирота».
Іраклій замовк на цім слові й довго не озивавсь.
— Уже написала,— нагадала сестра.