— Закресліть! — несподівано сказав Іраклій, невдоволений собою.— Все закресліть, де я говорив, що він забуде. Не гаразд я говорив. Він не може нічого забути. Він не повинен нічого забути! Навіть те, що він — сирота. Він повинен усе своє життя пам’ятати це і дітям своїм розповісти про те, як він став сиротою. Що були в нього мати й батько. І було в нього щасливе дитинство. Але прийшли двоногі звірі — убили матір, пограбували, спалили, в руїни перетворили ііого з діда-прадіда рідну землю... Він повинен пам’ятати все життя і дітям своїм розповісти, як ііого батько й з ним сила-силеина інших батьків і братів інших дітей грудьми своїми захищали рідну землю. Обливались потом і кров’ю! З відкритими очима йшли па видиму смерть. Бо знали, що не перемогти пе можна. Не перемогти — це значить себе й дітей своїх віддати па наругу, в рабство оцим двоногим звірам! — Від хвилювання й втоми Іраклій зблід, і краплі поту виступили в нього па лобі. Перемагаючи втому, по паузі додав, паче рискою відбив: — Він повинен все це пам’ятати все життя. Він нічого пе повинен забути! — Потім заплющив очі й долонею затулив їх. І довго мовчав.
Сестра сиділа, не ворухнувшись: «Зараз засне!» І справді, ще один раз, уже в напівсні проказавши, певно, ту саму останню фразу, бо з тими ж інтонаціями, але уже по-грузинському, Іраклій глибоко на всі груди зітхнув і затих. Сестра тихенько звелася з місця і навшпиньках відійшла від койки.
Найбільше люблю оцю пору — провесінь з її молодими вітрами, з її чистими світаннями, що розквітають па півнеба. Оживають після зими краснотала на Трухановім острові, мрійливо леліє в чеканні розливів безкрая задніпровська далеч... Вологі березневі вітри дмухають звідти па Київ, на Володимирську гір ку, розбуджуючи в душі все те ласкаве, миле, далеке, що досі мовби дрімало десь у глибинах, а з першим подихом весни знов підіймається, пробивається на поверхню...
Усмап та Марта! Де вони зараз? Як склалося їхпє життя? 1 чому саме про них щораз викликає в мені згадки оця піжна київська провесінь?
Було це в Латвії. Після кількаденного виснажливого наступу по розгаслому фронтовому бездоріжжю нам випала нарешті передишка, і ми зупинились батареєю на одному хуторі, глухому, папівзруйновапому, закинутому серед боліт та березняків. Хазяїн хутора не відзначався особливою привітністю, господиня теж була досить стримана, скупа па слова, зате донька їхня — білявенька, зовсім ще юне дівча,— линула до бійців з відкритим серцем і не приховувала свого захоплення приходом наших військ до них на хутір.
Звали дівчину Марта. Жвава, прудконога, вона встигала бути скрізь, білкою пропосплась сюди й туди по двору, метляючи світлими, як льоп, косичками, шумлячи на бігу своєю рясною спідничкою та фартушком. Від неї все подвір’я здавалося нам веселішим, самим своїм виглядом вона мовби скрашувала похмуру природу того краю.
За кожним із нас були тисячі кілометрів фронтових доріг, безліч жорстоких, смертельних боїв, і за цей час могли б зачерствіти в боях наші серця, одначе, видно, не притупилося око до краси, бо невдовзі після прибуття па хутір ми вже помітили, що веспа розбруньковується, що найчастіше Марта прошмигує там, до стоїть наймолодший із нас, підтягнутий, стрункий, як стебелина, ординарець командира батареї Усман.
Вихованець батареї, він був загальним улюбленцем, від нас у нього не було таємниць, і тому вся батарея знала, що жодна дівчина ще не обіймала, не цілувала Усмана,— всі чари першого кохання для нього були попереду. І ось тут, видно, настав і його час!..
Змінився па очах хлопець. І не стільки змінила його ота брава з червоним денцем кубанка, яку йому тут же пошив батарейний кравець, скільки змінився він внутрішньо в чеканні, в радісному передчутті чогось незвичайного... За що б не взявся — робота кипіла в його руках, і мрійлива світла усмішка весь час не сходила йому з лиця. Чистить автомат — посміхається до автомата, гляне па узлісся — посміхається узліссю, його молоденьким білокорим берізкам.
Хлопець не приховував перед памп свого захоплення Мартою, своїх бурхливих юнацьких переживапь; і перше їхнє кохання, займаючись, як вранішня зоря, над ними двома, клало свої відсвіти і на всю батарею. Ми теж хвилювались і переживали за них. Кожен з батарейців вважав за потрібне ощасливити Усмана своїми порадами та паставленпями, а коли ми бачили, як наші молодята про щось розмовляють удвох біля колодязя і Марта, бовтаючи відерцем, посміхається Усманові через плече відкрито, ясно, напівдитячо,— всім нам ставало гарно, теплішало на душі.
Дивувало одне: про що і як вони могли розмовляти, смуглявий оцей юнак із Самарканда і білява латиська дівчина? Марта майже зовсім не знала російської мови, Усманові вона теж давалась нелегко, а втім, це була єдппа мова, па якій вони тільки іі могли порозумітися.