Настав банний день. Раніше, коли Усманові випадало готувати бапю, він брався за цю марудну роботу без всякого ентузіазму: один клопіт, мовляв, нічого героїчного... Але цього разу він і баню пішов розтоплювати якось натхненно, паче він давно мріяв про роботу саме таку. Дарма що вогкі дрова лише сичать і не хочуть горіти, дарма що дим задухою тебе душить,— все це ніщо, коли поруч з тобою чути дихаппя і сміх і зірками сяють крізь дим дівочі закохані оченята...
Кочегарили вони, звичайно, з Мартою. Удвох підносили дрова, удвох роздмухували вогонь, примостившись біля топки, як діти. Надвечір баня була, нарешті, готова, і Усман — весь у сажі, мов сажотрус,— прибіг звідти, з городу, доповісти командирові батареї. Виструнчився, задихаппй, схвильований, чимось радісно спантеличений, як людина, що відкрила зненацька величезний скарб і ще сама не йме віри своєму щастю.
— Товаришу капітан, дозвольте рапортувати!
— Рапортуй.
— Баня готов!.. Горить, кипить... Во баня!..
І комбат, і всі присутні бачили, однак, гцо надто чимось схвильований хлопець, щось скоїлося з ним.
— Дуже ти розпашілий прпбіг, Усмане... Чи ги там із ким- небудь чарку випив?
— Ні, не випив, товаришу капітан!
— А що ж тралилось?
— Ми... ми... ми... з пею поцілувались!
Оце була звістка! Комбат стояв приголомшений одвертпм Усмановим признанням.
— Так-так... Як же це... хто кого спокусив? Хто винуватець?
— Дим, товаришу капітані Вогонь розводили, дим ударив із топки, нічого не видно було... Самі незчулися... Не я, не вона — тільки дим!..
Бійці зареготали, стримано посміхнувся й комбат.
— Ну що ж... Тепер тобі треба па пій женитись, брат... Ти подумав про це, Усмане?
— Аякже! Багато-багато подумав!
— І що ж?
— Товаришу капітан, я готов!
Бійців щиро тішила Усманова запальна гарячковість, його чистосердечні признання.
— Нарешті й наша батарея матиме невістку,— жартували бійці.— Тільки який же вас піп повінчає? Вона ж, мабуть, католичка, а ти магометанської віри.
Одначе хлопцеві було не до жартів, йому треба було готуватися до побачення... Виявляється, Марта запросила його на вечір до себе, па хазяйську половину, і увечері віп уже буде там, зостанеться з нею в дівочій її світличці!
Справа набирала серйозного повороту. Іти чи не йти Усманові увечері до Марти? Думки батарейців про це розділились. Одні вважали, що це непристойно, що батьки можуть підняти скандал, інші ж, навпаки, рішуче були за те, щоб Усмап скористався запросинами і щоб ішов неодмінно, бо інакше — спасувавши — він осоромить, мовляв, усю батарею.
Усмап ждав, що скаже комбат.
— Можеш іти,— сказав, подумавши, комбат, який і сам був ще порівняно молодою людиною,— Іди, але щоб без усяких дурниць там, зрозумів? — суворо попередив він щасливця.
Бійці теж загомоніли, застерігаючи хлопця, даючи йому різні порадн перед таким важливим випробуванням:
— Дружити — дружи, але обиджати не смій!
— Щоб нам потім за тебе не червоніти перед батьками... Бо ти молодий, а вона й зовсім молоденька...
Увечері Усман був уже на хазяйській половині, і вартові, походжаючи попід вікнами, були свідками його тріумфу. Бачили. як вся сім’я оточила Усмана увагою, як сам господар, всадовивши майбутнього зятя за стіл, частував його якоюсь наливкою.
весна розбруньковується, що найчастіше Марта прошмигує там, до стоїть наймолодший із нас, підтягнутий, стрункий, як стебелина, ординарець командира батареї Усмап.
Вихованець батареї, він був загальним улюбленцем, від пас у нього не було таємниць, і тому вся батарея знала, що жодна дівчина ще не обіймала, не цілувала Усмана,— всі чари першого кохання для нього були попереду. І ось тут, видно, настав і його час!..
Змінився па очах хлопець. І не стільки змінила його ота брава з червоним денцем кубанка, яку йому тут же пошив батарейний кравець, скільки змінився він внутрішньо в чеканні, в радісному передчутті чогось незвичайного... За що б пе взявся — робота кипіла в його руках, і мрійлива світла усмішка весь час не сходила йому з лиця. Чистить автомат — посміхається до автомата, гляне па узлісся — посміхається узліссю, його молоденьким білокорим берізкам.
Хлопець пе приховував перед памп свого захоплення Мартою, своїх бурхливих юнацьких переживань; і перше їхнє кохання, займаючись, як вранішня зоря, над ними двома, клало свої відсвіти і на всю батарею. Ми теж хвилювались і переживали за них. Кожен з батарейців вважав за потрібне ощасливити Усмана своїми порадами та наставлениями, а коли ми бачили, як паші молодята про щось розмовляють удвох біля колодязя і Марта, бовтаючи відерцем, посміхається Усмапові через плече відкрито, ясно, напівдитячо,— всім нам ставало гарно, теплішало на душі.
Дивувало одне: про що і як вони могли розмовляти, смуглявий оцей юнак із Самарканда і білява латиська дівчина? Марта майже зовсім не знала російської мови, Усманові вона теж давалась нелегко, а втім, це була єдина мова, на якій вони тільки й могли порозумітися.