Настав банний день. Раніше, коли Усмапові випадало готувати баню, він брався за цю марудну роботу без всякого ентузіазму: один клопіт, мовляв, нічого героїчного... Але цього разу він і баню пішов розтоплювати якось натхненно, паче він давно мріяв про роботу саме таку. Дарма що вогкі дрова лише спчать і не хочуть горіти, дарма що дим задухою тебе душить,— все це ніщо, коли поруч з тобою чути дихання і сміх і зірками сяють крізь дим дівочі закохані оченята...
Кочегарили вони, звичайно, з Мартою. Удвох підносили дрова, удвох роздмухували вогонь, примостившись біля топки, як діти. Надвечір баня була, нарешті, готова, і Усмап — весь у сажі, мов сажотрус,— прибіг звідти, з городу, доповісти командирові батареї. Виструнчився, задиханий, схвильований, чимось радісно спантеличений, як людина, що відкрила зненацька величезний скарб і ще сама не йме віри своєму щастю.
— Товаришу капітан, дозвольте рапортувати!
— Рапортуй.
— Баня готов!.. Горить, кипить... Во баня!..
І комбат, і всі присутні бачили, однак, що надто чимось схвильований хлопець, щось скоїлося з ним.
— Дуже ти розпашілий прибіг, Усмане... Чи ти там із ким- небудь чарку випив?
— Ні, не випив, товаришу капітані
— А що ж трапилось?
— Ми... ми... ми... з нею поцілувались!
Оце була звістка! Комбат стояв приголомшений одвертпм Усмановим признанням.
— Так-так... Як же це... хто кого спокусив? Хто винуватець?
— Дим, товаришу капітані Вогонь розводили, дим ударив із топки, нічого не видно було... Самі незчулися... Не я, не вона — тільки дим!..
Бійці зареготали, стримано посміхнувся й комбат.
— Ну що ж... Тепер тобі треба па пій женитись, брат... Ти подумав про це, Усмане?
— Аякже! Багато-багато подумав!
— І що ж?
— Товаришу капітан, я готов!
Бійців щиро тішила Усманова запальна гарячковість, його чистосердечні признання.
— Нарешті й наша батарея матиме невістку,— жартували бійці.— Тільки який же вас піп повінчає? Вона ж, мабуть, католичка, а ти магометанської віри.
Одначе хлопцеві було не до жартів, йому треба було готуватися до побачення... Виявляється, Марта запросила його на вечір до себе, на хазяйську половину, і увечері він уже буде там, зостанеться з нею в дівочій її світличці!
Справа набирала серйозного повороту. Іти чи не йти Усманові увечері до Марти? Думки батарейців про це розділились. Одні вважали, що це непристойно, що батьки можуть підняти скандал, інші ж, навпаки, рішуче були за те, щоб Усмап скористався запросинами і щоб ішов неодмінно, бо інакше — спасувавши — він осоромить, мовляв, усю батарею.
Усман ждав, що скаже комбат.
— Можеш іти,— сказав, подумавши, комбат, який і сам був ще порівняно молодою людиною.— Іди, але щоб без усяких дурниць там, зрозумів? — суворо попередив він щасливця.
Бійці теж загомоніли, застерігаючи хлопця, даючи йому різні поради перед таким важливим випробуванням:
— Дружити — дружи, але обиджати пе смій!
— Щоб нам потім за тебе не червоніти перед батьками... Бо ти молодий, а вона й зовсім молоденька...
Увечері Усман був уже на хазяйській половині, і вартові, походжаючи попід вікнами, були свідками його тріумфу. Бачили, як вся сім’я оточила Усмана увагою, як сам господар, всадовивши майбутнього зятя за стіл, частував його якоюсь наливкою.
А наступного дня батарея дістала наказ рушати вперед.
Хмарний день, вороння грає в небі, вітер берези гне... Все вже готово до руху: мотори заведено, бійці сидять по машинах. Комбат, глянувши на годинника, ось-ось має подати команду. Одначе, видно, і йому не хочеться сполохати тих, кому зараз співчуває уся його батарея, за кпм, тамуючи зітхання, стежать і присмучені батьки, що стоять на ганку...
Серед двору на видноті Усман прощається з Мартою. їм зовсім байдуже, що за цими стежать десятки пар очей,— нікого й нічого для них, закоханих, в цю мить на світі не існує!
Рясні сльози градом котяться по дівочих щоках, а вона, усміхаючись, як сонце крізь дощ, все тримає хлопцеву руку в своїй руці, все надивляється па нього, па свого обранця, що стоїть перед нею, мов засліплений, мов зачарований.
Нарешті комбат обірвав ідилію:
— Усман, пора!
І хлопець, востаннє стріпнувши дівчині руку, кинувся до машини і, підхоплений товаришами, миттю опинився в кузові. Машини набирають розгін. Марта деякий час ще біжить обіч шляху, щось гукає, махає рукою вслід, і льняпі її косички безпорадно метляються в повітрі. Усман, зовсім блідий, безтямно вчепився за борт, теж щось гукає їй у відповідь на своїй гортанній, нікому тут не зрозумілій мові... Товариші, як могли, заспокоювали його, одначе й самі оглядались па дівчину край шляху зі смутком, наче й вони теж прощались оце з своїм першим коханням.
Починаючи з цього дня, Усман став ждати від Марти листа Та хіба лише він ждав? Вся батарея ждала тепер цього листа від своєї хай ще й не «невістки», але вже нареченої. Що вона напише? Як себе поведе?