І ось, коли батарея вже вела бої на землях сусідньої — Естонської — республіки, довгожданий лист, нарешті, прийшов. Звістка про це миттю облетіла всю вогневу. Само собою розумілося, що Усман всім прочитає свого листа, з усіма поділиться теплом свого далекого кохання. Та ба — трапилось непередбачене: листа було написано латиською мовою, якою ніхто з батарейців не володів.
Як же прочитати, до кого звернутись за допомогою? Чи до отих гпблих замінованих боліт, чи до оцих тонких білокорих берізок?
Хлопець, однак, не вдавався в тугу. Головне, що лист був, лист, написаний Мартиною рукою! Дарма що не розумів з нього жодного слова, але ходив сяючий, щасливий... Не забула-таки, згадала, жде!
Носив того листа біля самого серця, добував по кілька разів на день... І смішно, й зворушливо було бачити, як стоїть він десь на узліссі між білими цівками березняка і, добувши листа, радісно «читає», мовби ділиться своїм щастям з березами, болотами, низькими прибалтійськими хмарами...
Так тяглося тиждень чп й два. Батарея вже стала забувати про листа, не до нього було їй у цей час: бої точились жорстокі, немало було гірких втрат. Та ось приходить наказ — батарею разом з полком перекидають на іншу ділянку фронту. Довелось переїжджати через уже визволену Ригу.
Бійці, які їхали з Усманом па однім грузовику, помітили, що, опинившись у місті, хлопець дивно занепокоївся, кидається від борту до борту, когось жадібно шукає збудженим поглядом у натовпі...
— Що з тобою, Усмане?
— Стоп! — раптом забарабанив він у кабіну, де сидів комбат.— Один секунд! Товаришу капітан! Один секунд!
Капітан озирнувся і побачив крізь скло вкрай збептежепе, зблідле обличчя ординарця.
— Що тобі?
— Марта! Марта! — заволав хлопець, показуючи кудись рукою.
Думали, що й справді він десь нагледів у публіці Марту, і, як не поспішно проходила батарея містом, комбат вважав за неможливе не вділити «один секунд» для Усманових сердечних справ.
Зупинились, і Усман, вилетівши з кузова, стрімголов кинувся в натовп на тротуар. Перехожі стали озиратися. Перед Усманом саме проходив солідний громадянин у шубі, з двома дамами попід руки.
— Стій! — владно зупинив його Усмап і, швидко добувши з нагрудної кишені листа, простяг незнайомому: — Читай!
— Даруйте, але...
— Читай без розмов!
Довкола них незабаром зібрався патовп,— бійці змішалися з перехожими.
— Коли просять, то читай, чого ж,— натискав патовп.
Громадянин у шубі знизав плечима, поправив на носі масивні окуляри і став голосно, як відозву, читати інтимне дівоче послания, тут же перекладаючи його для Усмана.
Лист був як лист. Дівчина присягалася у своїй вірності, писала, що образ Усмана весь час стоїть перед нею, сниться їй ночами... Одне слово, все було так, як буває в листах палко, по- школярськи закоханих дівчат.
Захопленими, щасливими очима дивився Усман па громадянина в шубі, слухаючи, як музику, як веспяпу піспю солов’я, його монотонне читання. Уважно слухала і вся батарея, слухав і цивільний люд щойно визволеної латиської столиці. І хоч на обрії ще стугоніли артилерійські гули, нікого не здивувало, що бойова батарея, зупинившись серед вулиці, схвильовано слухає листа закоханої дівчини, забувши на мить про війну з її залізними законами, поставивши в цей момент пад їх суворістю трепетно ніжну чистоту цього юного кохання.
Кілька хвилин, затрачених тут, батарея потім надолужила па марші. Але скільки було розмов, скільки радості для Усмана...
Згодом, коли ми йшли вже Польщею, Усмап одержав від Марти другого листа. Цього вже було написано російською мовою: дівчина вчилась!
... В боях на Віслі мене було поранено, і я назавжди змуше- ний був розлучитися з своїми батарейцями.
З плином часу загубились для мене сліди Усмана і Мартп. По знаю, де зараз вони, ці двоє наших закоханих, де зустрічають тепер вічпо молоду оцю провесінь... Але де б вони не були, я чомусь певен, що вопи разом, у парі, і що обоє вопи — щасливії
Не ради сліз, і розпачу, й скорбот, і пе в ознаку гіркого прокляття,— вони вже прокляті і так всіма на світі,— а задля слави нашого роду написано і во ім’я любові про цю високу смерть.
І хоч багато судилося нам незабутніх утрат, хоч легше було б очам читати щось лагідне й мпле серед громів, почитаймо про матір Марію Стоян.
Хто серед трупів ворожих біжпть по селу, що вже догорає?
Хто це стогне біжучи? Чиє серце стугонить у грудях, мов вистрибнути хоче вперед?
Це Василь з автоматом і бомбами, Марії Стояпихи син.
Хто мертвий висить коло хати під небом?
Оце його матп.
Біжить Василь, увесь мокрий од довгого бою, біжить у великій тривозі. Як же він бився перед рідним селом! Розвідником був, нищив точки, розніс гранатою дзота, що був колись дядьку за хату. Погнали ворога. Пробіг Василь усе село, все те, іцо звалося колись селом. Дві сотні печищ, спалені сади, череп’я, ями і безліч одубілих ворогів у багнищі й крові.
— Мамо, де ви? Це я, Василь, живий! Івана вбито, мамо, а я живий... Я вбив їх, мамо, коло двох сотень... Де ви?
Підбіг Василь до двору. Отут був двір під самою горою.