Unknown полностью

— Мамо, матінко моя, де ви? Рідна моя, чому ж ви не стрі­чаєте мене? Чом пе чую вашого тпхого голосу? Де ви, голубко, матінко моя сива?

Спинивсь Василь коло хати, а хати немає. Василь у двір — нема двору. У сад — нема саду. Тільки одна стара груша, а на груші мати.

О тихий жах... О незабутній смутку...

Коли попа була ще жива і хата була ціла край села, зимою в люту хуртовину, опівночі одного разу щось стало стукати у двері.

— Хто тут?

— Тьотупіка, пустіте, погібаєм...

— Що ви, голубоньки, які ви, звідки?

— Ми руські, тьотушка. Свої ми. ЛьотчикиІ Ми впали.

— Господи, синочки, йдіть мерщііі. Я двері зачиню... Чи ж піхто не бачив? Німців же повно.

Увійшли, обнявшися, до хати два каліки. Упали додолу, за­снули вмить та й проспали півтори доби. Думала, померли.

Вже обмивала й ноги їм гарячою водою, і грубу натопила, розігрівала разів зо три їжу — сплять. І плакала вночі і вдень, згадуючи своїх синів Івана й Василя. Хто ж їх нагодує, хто пригріб у лиху годину? Де вони? Може, лежать уже десь у полі, мов скляні, чи висять на шибеницях у німецькій неволі і ворон­ня клює їм очі на морозі. І ніхто й не гляне вже, і не спитає, не заплаче!.. Так багато смерті навкруги. Діти, діти...

Степан Пшеницин і Костя Рябов були обидва з Уралу. Вони належать до тієї породи руського юнацтва, що на довгі століття стане предметом вивчення і глибокого подиву істориків великої трагедії людства. Неголені, обпалені морозами, вітрами і лютими пригодами життя, вони грізно стогнали уві сні і дихали важко. Війна хвилювала їх душі у сні, війна... Вони були прості ураль­ські юнаки, в міру освічені, роботящі комсомольці з хороших робочих родин. На війну їм іти не хотілось, але вони не плакали й не ховались від неї по доброму руському звичаю. Вони пішли на фронт добровольцями, щоб скоріше добратись до ворога і зни­щити його. Льотчиками вони зробилися швидко і так само просто й легко, як могли б зробитися підводниками чи снайпера­ми. Природа наділила їх усім у добру міру. І самі вони були добрі.

— Спочатку, матушка, ми довго гатили фріців важкими бом­бами, а потім призначили пас на культурпо-просвітну роботу. Не хотілось нам, правда, ну, треба,— приказ.

— А що ж воно за робота така? — питала Стояпиха, коли одного вечора вони довго отак розмовляли тихенько у темній хатині.

— Ми розкидали над Україною листівки,— сказав Пшени­цин.— Щоб знали люди правду про війну.

— Так оце ви?.. Ой велике діло робите, голубоньки мої,— зітхнула Стояпиха.— Куди там бомби, хай їм хрін. Велике діло — добра вість в неволі. Та така ж темрява кругом, та так позаби­вано голови людям лукавою фашистською брехнею, що й жити шкода. Неначе все скінчилося на світі, подумайте...

І тут уперше, слухаючи прості материнські слова па понево­леній землі, відчули Пшеницин і Рябов, яка велика місія їм ви­пала в житті.

У бідній старесенькій хаті у присмерку під завивання хур­товини і грізний гук недалекого фронту узнали вони, як пере- писували люди оті листівки од руки, як вивчали напам’ять кож­не слово і передавали од села до села, щоб воскресити віру. Сло­ва правди горіли у темряві, мов огнища в холодну довгу піч. Тисячі людей, зневірених, ошуканих, обплутаних обманами в неволі, урятувалися листівками од вчинків одчайдушних і жах­ливих. От що сіяли вони над українською землею.

Довго сиділи в задумі Пшеппцин і Рябов. Потім вони розка­зали їй, як упали вони, підбиті вночі, серед лісу, як поламали собі руки і ноги, як тікали вони па схід лісами, ярами, як ховались од німців по проваллях, заметах і байраках, і, розказую­чи. самі дивувалися надзвичайній своїй силі і волі до життя.

— Де ж це було, голубоньки? — спитала Стояппха, зворуш­ливо сплеснувши руками.

— Далеко. Кілометрів п’ятсот.

— Давно?

— Та більше місяця. Вже й кості позростались.

І показали вони матері страшні свої каліцтва і шрами.

— Ой рятуйте...

— Нічого, рідна. На живій кості наросте. Мп такі люди, що все перенесем. Нам би трохи ще полежати та набратись си­ли, а там пролізем через фронт хоч попід снігом,— утішали ста­ру Марію Стояниху невгамовні діти.

— Ну що з вами вдієш? Отакі й мої...

Два тижні ховала Марія гостей. Стерегла хату, годувала, а коли все вийшло, ходила по селу просити мплостипі, та не аби­якої, а молока та сала. І ніхто не одмовив їй і не спитав нічого, хоч кожний про себе й догадувавсь про щось: не пішла б же Стоянпха отак просити для себе.

Та не судилося Марії вберегти дітей. Одного ранку набли­зився раптом гарматний рев. В село ввалилася на відпочинок пошарпана в боях частина. Заметушилася, забігала німота. Марія глянула — та в хату:

— Діточки! Йдуть!

Німці па порозі.

— Що за люди?

— Сипи мої.

— Брешеш!

— Не брешу, клянуся!

— Обшукати хату!

— Не трогайте, вони хворі. Поламані... Боже!

— Гальт! Ваша мати?

— Мати,— сказав Рябов.

— Брешеш, комісаре! — та за зброю.

Стала мати перед дітьми. Обох затулила.

— Не дам! Бийте мене... Не дам, людоїди! Голубчики, пе тро­гайте, не вовчиця ж вас родила, а людина, мати! — заплакала Стояниха.

— Нащо ж ти ховала?

— Боялася. Вп такі страшні! Нема ж нічого на світі, мо', страшнішого од вас!