— Ха-ха-ха! Правда? Ти маєш рацію, старушка. Страшнішого нема і не повинно бути! — зареготав німецький сучий син.
Через дві години зігнали німці на майдан усе село па очну ставку.
Поставили Пшениципа і Рябова перед селом. Глянули вони па людей, ні одного .знайомого обличчя навкруги.
— Прощай, Урал,— прошептав Пшеницнн, поглянувши на Друга.
— Прощай...
— Люди добрі, адже мої діти Василь і Іван! Погляньте-бо, хіба ж не взнаєте? — билася Стоянпха, мов чайка об дорогу.— Кажіть же, що мої! Чого ж ви мовчите? Чи ж вам жалько їх признати? Людоньки!..— благала мати німців і людей.
Люди плакали й признали. Навіть староста й поліцаї не посміли сказати ні.
Одна тільки Палажка, вдова убитого партизанами начальника поліції, зловісно мовчала.
— Палажко, скажи — сипи, бо прокляну па цьому і па тому світі,— шептала Марія Стоянпха.— Бог тебе спитає, Палазю...
Палажка мовчала.
— Фрау Палажка, єсть ето сини? — спитав її комендант.
Всі завмерли і пе зводили з Палажки очей. Стало тихо, тихо.
Комендант почервонів. Товста його шия почала набрякати, як у кобри. Він догадавсь про змову.
- Ну?
— Сипи,— сказала Палажка й потупила очі.
Тоді він ударив її з усієї сили в праву і ліву щоку. Вона впала додолу, як спій, пе встигши й крикнути. А він раптом до льотчиків:
— Ваше прізвище?
— Ой? — застогнала Стоянпха, немов хто її рапив у саме серце. Вона не сказала їм свого прізвища, а вопи не спитали по неуважності своїй дурній.
Упавши ниць додолу від удару по голові, вона не скоро підвелася. Але вопа чула, мов крізь соп, як гукали до неї Пшепи- цин і Рябов:
— Прощайте, мамо! Спасибі! З вами і вмирати не страшної Зчинилась стрілянина.
Вони лежали па спігу, обнявшись обоє. А її взяли під руки й повели, б’ючи по чім попало. Розбили гранатами хату і підвели до груші. Попливла перед очима груша.
— Пе вішайте, пе страміть мене. Як же мені впсітонькп? Я ж такп жінка стара. Дайте мені кулю, одну кулиночку, молю вас, благаю...
Не дали. Тоді вопа хутенько стала на пеньочок, перехрестилась.
— Не трогайте, недолюдки. Не приторкайтесь до моєї шиї... Сама наділа.
— Діти...— та й одділилась од землі.
Довго лежав Василь на снігу коло груші. Ніхто не чув ні стогону, пі туги, пі скреготу зубів. Під самий уже ранок, коли од морозу скаменіло його серцо і грізний гук сповістив зорю, Василь примовк, немов заснув од великої втоми. Потім, підвівшися з землі, він поцілував холодну материну руку.
— Прощайте, мамо... Усю свою добрість і лагідпу вдачу, що подарували ви мені, я лишаю отут з вами коло груші, мамо.
Потім він підійшов до хатища, взяв жмепю попелу і загорнув у хустку.
— Оце я, мамо, заберу з собою, щоб пе втомлялися ні ноги мої, пі руки, ні серце.
Проходили дорогою на захід бойові загони.
— Боєць Стоян!
— Іду!
— Що за женщина висить?
— Мати!
— Мати?
— Мати, товариші, рідпа моя мати...
— Рота, сті-і-й! Шапки геть!.. Вперед, ма-а-арш!
Перед нею проходило військо без шапок. Шанували материнство, ідучи до бою. Ревіли гармати. Сонце сніги червонило. Од гарматного реву обсипався іпій, і казкові сніжинки падали на материні розплющені очі.
І хто ж пе поклониться з живих і прийдешніх невмирущій красі Марії Стояпихи, матері, що просила милостиню для дітей чужих? Погляньте, ось вопа висить перед нами, возноситься пад рідною мерзлою землею. Руки її, маленькі й ніжні, з довгими красивими пучками, оті самі трудящі руки, що так багато сотворили хліба, прядива й насіння, простягліїся долонями трохи вперед.
— Нема вже, діточки, нічого. Все віддала, щастп вам, доле.
Уся її маленька постать неначе линула в холодному повітрі, і сива її голова, похилена набік, торкалася передвесняних хмар.
Вічна слава вашому імені, мамо Маріє, красоті вашій.
Пе було у вас дорогих черевиків, не душилися ви паризькими духами, а душились полином та коноплями. Не було пі шовку, ні сезонних капелюшків, пі кованих сундуків з замками. Не мандрували ви по світу, по закордонах. Вам було ніколи. Ви, як та пчілка, були зайняті і од роси до роси носили все мед до радянського вулика, поки не одняли у вас життя недолюдки з Європи.
Але закордон ще приїде до вас, приїде подивитися па вашу піч під небом, па сухенькі гвоздики од пристріту в пічурці, па ваш пам’ятник, і, якщо є на світі хоч краплина сумління, він поклониться вашій красі, дорога паша мати, слов’янко, українко дорога.
Були ви комуністкою чи пі? Чи був у вас партійний квиток? Напевно, не було. Але зерпо, посіяне великим сіятелем Леніним, зійшло і виросло у вашому серці.
Хай же знає весь світ, як висіли ви, мамо, на старій груші за други своя у велику всесвітню війну в українському кривавому селі па Вкраїні кривавій.
Друже мій! Як педавпо було це і як давпо!
Безмежний казахстанський степ виникав передо мпою. Він зринає з хаосу спогадів, з хороводу пережитих днів. Люта пурга гримить у степу, вовчий вітер виривається з посвистом з-за голих кам’янистих сопок. Він мчпть па лихих сивогривих конях, виє і стогпе, і вся земля здригається й тремтить.